Розділ третій

На сучасних бойнях перед самим забоєм корову проводять звивистим лабіринтом. Тісні повороти й сліпі кути заважають тварині бачити далеко вперед, тож вона до останніх кількох кроків не розуміє, куди завела її мандрівка, аж поки лабіринт не починає різко звужуватися й металевий комір стискається в неї на шиї.

Та поки ми втрьох квапливо прямували слiдом за Шароном у самiсiньке серце Диявольського Акра, я вiдчував, що точно знаю, що нас чекає, хоч i не знав, коли i як. З кожним кроком i кожним поворотом ми заглиблюємося у вузол, i я боявся, що нам його нiзащо не розплутати.

Просмерджене повітря стояло і не рухалося; єдиним входом для нього слугувала нерівна тріщина неба понад нашими головами. Видуті й просілі стіни підходили одна до одної впритул, тож подекуди нам доводилося протискатися вперед плечем. У цих тісних місцинах цегла була чорною — засмальцьована одягом тих, хто протискався тут до нас. Тут не було жодного натяку на природу, жодного зеленого кущика, нічого живого, крім пискучих гризунів і примар з налитими кров’ю очима, що маячіли в темряві за дверними проходами й під зливними ґратами на вулиці. Вони б неодмінно накинулися на нас, але їх зупиняв наш гід, височезний, як вежа, у чорному балахоні. Слідом за самою Смертю ми йшли в яму Пекла.

Ми повертали, повертали й знову повертали. Кожен прохід здавався точнісінько таким самим, як і попередній. Ніде не було ні табличок, ні позначок. Або Шарон керувався блискучою пам’яттю, або йшов навмання, щоб відірватися від піратів Смердючки, які могли нас переслідувати.

— А ви точно знаєте, куди ми йдемо? — поцікавилася в нього Емма.

— Ясно, що знаю! — відгавкнувся Шарон і, не озираючись, кинувся за поворот. Там він зупинився, повернувся власними ж слідами й ступив у дверний отвір, що наполовину був утоплений нижче рівня вулиці. Усередині виявився вогкий підвал. Стеля в ньому була заввишки всього п’ять футів, а темряву розганяло кволе, як передсмертний подих, сіро-жовте світло. Згорбившись, ми бігли підземним коридором. Викинуті кістки тварин хрускотіли під ногами, стеля чиркала по головах, ми проминали таке, на що я намагався не дивитися, — зсутулену фігуру в кутку, сплячі тіла, що дрижали на мізерних солом’яних підстилках, хлопця в дранті, що лежав на землі, а до зап’ястка в нього було прив’язане жебраче відерце. На дальньому кінці прохід ширшав, переходив у кімнату, і у світлі, яке падало крізь декілька брудних вікон, навколішки стояла пара жалюгідних з вигляду жінок-прачок, які шкребли білизну в басейні, наповненому запашною водою зі Смердючки.

Ми піднялися якимись сходами й вийшли, слава Богу, надвір, на подвір’я, спільне для кількох будинків, яке зусібіч оточували стіни. У якійсь іншій реальності на ньому міг би рости доглянутий газончик чи стояла б маленька альтанка. Але то був Диявольський Акр, тож там було вогко й насвинячено. До стін поприбивало хвилі викинутого з вікон сміття, а посередині в грязюці стояв перекособочений дерев’яний хлів, у якому чатував худорлявий хлопчина, охороняючи ще худорлявішу свиню — одну-єдину. Біля стіни з глинобитної цегли якась жінка курила й читала газету, а за спиною в неї стояла дівчина й тягала з волосся гниди. Жінка й дівчина не звернули на наш загін жодної уваги, але хлопець показав нам зубці вил. Та коли врешті стало зрозуміло, що ми не маємо планів на його свиню, він знову втомлено опустився навпочіпки.

Посеред подвір’я Емма зупинилася й підвела погляд на мотузки з білизною, натягнуті між ринвами під дахом. Вона знову звернула нашу увагу на те, що наш одяг робить нас схожими на співучасників убивства, і запропонувала перевдягтися. Шарон відповів, що вбивці тут не виглядають білими воронами, й сказав, що треба йти, але Емма наполягала на тому, що в Підземці витвір побачив наш поплямований кров’ю одяг і передав своїм товаришам по рації орієнтування на нас. У ньому ми були надто легкою мішенню й сильно вирізнялися в натовпі. Та насправді, думаю, їй просто було некомфортно ходити в блузці, зашкарублій від чужої крові. Так само, зрештою, як і мені. Я не хотів, щоб наші друзі (якщо ми їх все-таки знайдемо) побачили нас у такому вигляді.

Шарон неохоче погодився. Перед тим він вів нас до паркана на краю подвір’я, та розвернувся на сто вісімдесят градусів і завів нас в один з будинків. Ми подолали два, три, чотири сходові марші (так довго йшли нагору, що навіть Едисон засапався) і слідом за Шароном зайшли у відчинені двері до маленької убогої кімнатки. Крізь розпірку в стелі затікав дощ, і підлога з часом стала хвилястою, мов брижі на поверхні ставка. По стінах бігли вени чорної плісняви. Біля стола при закіптюженім вікні дві жінки й дівчина пітніли над швацькими машинками з ножним приводом.

— Нам потрібен якийсь одяг, — гримким басом, що струсонув тонкі стіни, звернувся до жінок Шарон.

Вони підвели до нього бліді обличчя. Одна жінка підняла голку для шиття й стиснула її, наче зброю.

— Прошу, — сказала вона.

Піднявши руки, Шарон трохи відтягнув з голови каптур, так, що лише швачки могли побачити його обличчя. Обидві зойкнули й зі стогонами знепритомніли, попадавши на стіл.

— А це обов’язково було робити? — спитав я.

— Не те щоб, — відповів Шарон, знову приладнуючи каптур на голові. — Але це було доцільно.

Швачки збирали з клаптів тканини простецькі сорочки та сукні. Ганчір’я, з якого вони шили, валялося купами на підлозі, а результати роботи, на яких було більше латок і швів, ніж на монстрі Франкенштейна, вивішувалися на мотузку за вікном. Емма взялася підтягувати мотузку до себе, а мій погляд помандрував кімнатою. Помітно було, що це не лише робоча майстерня. Ці жінки тут жили. Там стояло ліжко, збите з відходів деревини. Я зазирнув у покоцаний казан, що висів над вогнищем, і побачив там залишки бідняцької юшки: шкурки з риби й пожухле капустяне листя. Несміливі спроби жінок прикрасити своє житло — букетик засохлих квітів, підкова, прибита над камінною полицею, портрет королеви Вікторії в рамці, — навіювали ще більший смуток, ніж якби прикрас не було взагалі.

Відчай тут був майже дотикальним. Він обважнював усе навколо, навіть саме повітря. Ще ніколи в житті я не стикався з такими жахливими злиднями. Невже дивні справді могли жити в такій біді? Поки Шарон витягав через вікно жмут сорочок, я поставив йому це запитання. Але його ця думка мало не образила.

— Дивні б ніколи до такого не докотилися. Це звичайні собі мешканці нетрів, що застрягли в пастці нескінченного повторення цього дня в контурі. Звичайні населяють гнилі окрайки Акра. Але його серце належить нам.

То були звичайні. І не просто звичайні, а звичайні, застряглі в контурі, як ті, на Кернгольмі, яких жорстокі дітлахи тероризували б у комп’ютерній грі «Набіги на села». Вони така сама частина ландшафту, як і море та скелі, сказав я собі. Але чомусь, роздивляючись вимучені обличчя швачок, занурені в ганчір’я, я дуже сильно переживав, що ми змушені в них красти.