Розділ четвертий

Тривожні сни, сни дивними мовами, сни про домівку, про смерть. Дивні уривки нісенітниць, що розмотувалися короткими спалахами свідомості, тремкими й ненадійними, винаходи мого мозку, що зазнав струсу. Жінка без обличчя, що дмухає пилюкою мені в очі. Відчуття, що мене занурили в теплу воду. Еммин голос, що запевняв: усе буде добре, це друзі, ми в безпеці. Потім глибока чорнота без жодних снів на довгі години, що тривали бозна-скільки.

Коли я прокинувся наступного разу, то був не сон, і я це розумів. Я лежав у ліжку в маленькій кімнаті. Слабеньке світло просочувалося крізь запнуту фіранку. Отже, день. Але який день?

Я був не у своєму старому заляпаному кров’ю одязі, а в нічній сорочці, і в очах не було вже піску. Хтось за мною доглядав. А ще, попри страшну втому в усьому тілі, болю я майже не відчував. Плече вже не турбувало і голова теж. Що це могло означати, я не знав.

Я спробував сісти в ліжку. Але на півдорозі довелося спинитися й зіпертися на лікті. Біля ліжка на нічному столику стояла карафка з водою. В одному кутку ліжка виднілося громаддя дерев’яного гардероба. А в іншому — тут я кліпнув і протер очі, боячись помилитися, — так, у кріслі там спав якийсь чоловік. Мій мозок став таким неповоротким, що я навіть не перелякався. Просто подумав: «Дивно». Але чоловік справді мав такий дивний вигляд, що мені довелося докласти зусиль, щоб збагнути — що ж це я все-таки бачу? Здавалося, він складається з двох половин: половина волосся була прилизана, а інша чуприною здіймалася догори; половина обличчя заросла закошланою бородою, інша — чисто поголена. Навіть одяг у нього (штани, м’ятий светр, розтріпаний єлизаветинський комір) і той був наполовину сучасним, наполовину архаїчним.

— Вибачте, — непевним голосом промовив я.

Чолов’яга закричав — і від сильного переляку випав iз крісла й гепнувся на підлогу.

— Ой лишенько! Ой людоньки! — Та знову вибрався в крісло, вдивляючись у мене широко розплющеними очима й стріпуючи руками. — Ти прокинувся!

— Вибачте, я не хотів вас налякати…

— Ой, та ні, це насправді я в усьому винен. — Він розгладив на собі одяг і поправив розтріпаний комір. — Будь ласка, нікому не кажи, що я заснув, тебе доглядаючи!

— Хто ти? — спитав я. — Де я? — У голові швидко ясніло, і вона наповнювалася запитаннями. — І де Емма?

— Так, точно, — збентежився чоловік. — Я в цьому домі не найбільш підходяща людина, щоб відповідати на… запитання…

Це слово він промовив пошепки, з піднятими на лоба бровами, так, наче запитання були заборонені.

— Але! — він тицьнув у мене вказівним пальцем. — Ти Джейкоб. — Потім показав на себе. — Я Нім. — Потім обвів кімнату круговим рухом руки. — А це будинок пана Бентама. Він дуже хоче з тобою познайомитися. Власне, я мушу миттю його повідомити, щойно ти прокинешся.

Звиваючись, я піднявся з ліктів, щоб сісти рівно. На це пішли мало не всі мої сили.

— Мене це все не цікавить. Я хочу побачити Емму…

— Авжеж! Твоя подруга…

Він стріпував руками, наче пташка крильцями, а очі його бігали з боку в бік, ніби в кутку кімнати він міг знайти Емму.

— Я хочу її бачити. Негайно!

— Мене звати Нім! — пропищав він. — І я повинен повідомити… так, згідно з суворими інструкціями…