Розділ перший

— Але яке витворам діло до того, чи ми помремо? — спитав я. — Вони просто хочуть забрати наші душі.

— Можливо. Але вони не можуть дати померти імбринам. Ті їм потрібні, щоб відтворити подію тисяча дев’ятсот восьмого року. Пам’ятаєте витвірський божевільний задум?

— Усе те, про що марив Ґолан. Безсмертя й влада над світом…

— Ага. Тож вони місяцями викрадали імбрин, і їм потрібно знайти для них таке місце, де вони не перетворяться на сушену кірку від апельсина, так? Тобто дуже старий контур. Щоб йому було років вісімдесят чи сто щонайменше. І якщо Диявольський Акр — це джунглі, де править бал розпуста й беззаконня…

— Саме так, — підтвердив Едисон.

— …тоді для витворів це ідеальне місце, щоб переховувати полонених.

— До того ж у самісінькому серці Лондона, — сказав Едисон. — Просто в усіх перед носом. Розумні поганці…

— Тоді, напевно, питання знято, — кивнув я.

Емма обережно підійшла до Шарона.

— Нам, будь ласка, три квиточки до тієї бридкої страхітливої клоаки, яку ви описували.

— Добре, добре подумайте над тим, чого ви хочете, — порадив перевізник. — Такі невинні ягнята, як ви, не завжди повертаються з Диявольського Акра.

— Ми добре подумали, — запевнив його я.

— Що ж, дуже добре. Але не кажіть потім, що я вас не попереджав.

— От тільки в нас немає трьох золотих, — повідомила йому Емма.

— Справді? — Шарон склав довгі пальці обох рук дашком і протягло зітхнув. З каптура війнуло розритою могилою. — Зазвичай я наполягаю, щоб платили наперед, але сьогодні вранці в мене напрочуд щедрий настрій. Мене зачарував ваш хоробрий оптимізм. Відвезу вас у борг.

І він розсміявся. Так, наче знав, що розплатитися з ним ми не зможемо, бо не виживемо. Відступивши вбік, він здійняв руку в плащі й показав на човен.

— Діти, ласкаво прошу на борт.