Розділ перший

Вона не зводила погляду з вулиці попереду — видивлялася можливі неприємності.

— Куди, в Лондон? На поїзді, дурнику.

— Ні. — Я заговорив тихіше. — Я маю на увазі — в цей час, у теперішнє. Ти казала, що пані Сапсан — єдина, хто може відправити мене назад.

Емма озирнулася і, звузивши очі, глянула на мене.

— Так, — повільно промовила вона. — Єдина.

— Ти помилилася.

— Ні, так і було, я впевнена. Так це все працює.

— Тоді як я сюди потрапив?

Вигляд у неї був розгублений.

— Джейкобе, я не знаю. Може…

— Ось! — радісно вигукнув Едисон, і ми облишили дивуватися, щоб глянути туди, де він стояв. Його тіло нерухомо заклякло, вказуючи вниз, на вулицю, куди ми тільки-но повернули. — Я вловлюю десятки слідів дивних, десятки поверх десятків. І вони свіжі!

— І що це означає? — спитав я.

— Цією дорогою везли не тільки наших друзів, а й інших викрадених дивних, — пояснила Емма. — Сховок витворів мусить бути десь неподалік.

— Неподалік звідси? — не повірив я. Уздовж вулиці вишикувалися фаст-фуди й дешеві сувенірні крамнички. Ми стояли в рамці неонового світла, що падало на тротуар з засмальцьованого ресторанчика. — У моїй уяві це місце мало би бути якимсь… лихішим чи що.

— Як вежа у вогкому старому замку, — кивнула Емма.

— Чи концтабір, оточений вартовими й огорожею з колючого дроту, — сказав я.

— У снігу. Як на Горацієвому малюнку.

— Ми ще, може, й знайдемо таке місце, — сказав Едисон. — Не забувайте, це, швидше за все, просто вхід у контур.

Через дорогу від нас якісь туристи фотографувалися на тлі культових червоних телефонних будок. Помітивши нас, вони клацнули фотоапаратом у нашому напрямку.

— Гей! — крикнула Емма. — Не знімайте!