Розділ восьмий

Я прокинувся. А за обставин, що склалися, це вже само із себе не абищо.

Я лежав у порожнячій норі, й навколо мене громадилися тіла безлічі потвор. Вони могли бути мертвими, але більше скидалося на те, що вони повдихали рештки мізинця Матінки Пилок, і результатом стало перемішане спагеті зі смердючої, хроплячої, непритомної порожнякової плоті.

Я подумки подякував Матінці Пилок, а потім з дедалі більшим неспокоєм став думати, скільки часу я вже тут, унизу, провів. Годину? День? Що сталося з усіма, хто був нагорі?

Час був іти. Деякі порожняки вже ворушились, як і я, хоч були ще трохи окосілі. З величезним зусиллям я встав. Очевидно, мої рани були не такими вже й важкими, а кістки не такими вже й поламаними. Від запаморочення я похитнувся, потім таки відновив рівновагу й узявся прокладати собі шлях крізь місиво тіл порожняків.

І, пробираючись, ненароком копнув одного з них у бік. Тварюка, невдоволено буркнувши, розплющила очі. Я застиг, бо подумав: якщо я побіжу, вона кинеться за мною. Схоже було на те, що вона мене помітила, але не сприйняла ні як загрозу, ні як потенційний харч, — а потім знову заплющила очі.

Я рушив далі, обережно переставляючи ноги, аж поки не проминув килим із порожняків і дістався стіни. Тут тунель закінчувався. Вихід був наді мною: похилий жолоб, що тягнувся футів зі сто і вів нагору, до відчинених ґрат і тієї захаращеної кімнати. По всій довжині жолоба були ручки, але відстань між ними призначалася для акробатичних трюків язикатих порожняків, а не для ніг і рук людини. Я стояв і вдивлявся в коло тьмяного світла далеко вгорі, сподіваючись, що там з’явиться чиєсь дружнє обличчя, але крикнути й покликати на допомогу не наважувався.

У відчаї я підскочив, шкрябнув нігтями тверду стіну, тягнучись до першого держака. І якось мені вдалося за нього вхопитися. Я підтягнувся. Раптово виявилося, що я вже на висоті десяти футів над землею. (Як у мене так вийшло?) Я знову підстрибнув і вчепився в наступний держак… і в наступний. Я вибирався нагору жолобом, ноги самі несли мене все вище, а руки могли дотягтися далі, ніж це було можливо — божевілля якесь, — і ось я вже нагорі, вистромив голову в дірку й виліз у кімнату.

Я навіть не захекався.

Я роззирнувся, побачив Еммин вогник і побіг на нього по засміченій підлозі. Спробував погукати, але чомусь не міг видобути з себе ні звуку. Але байдуже — вона була там, на іншому боці відчинених скляних дверей, у кабінеті. А Воррен був на цьому боці, прив’язаний до крісла, в якому сиділа пані Дзюб, і коли я наблизився, він перелякано застогнав та перекинувся в кріслі. Вони всі підбігли до дверей і підозріливо стали вдивлятися в темряву — Емма, і пані Сапсан, і Горацій, і решта імбрин і друзів. Усі разом, живі, прекрасні. Вони звільнилися зі своїх камер, та натомість опинилися тут, за бункерними дверима Коула, що здатні були витримати вибух бомби, у безпеці від витворів (поки що), але ув’язнені в пастці.

На їхніх обличчях застиг вираз переляку, і що ближче я підходив до скляних дверей, то більший жах на них відбивався. Це я, намагався сказати я, але слова застрягали в горлі. А мої друзі сахнулися.

Це я, Джейкоб!

Та замість рідної мови назовні вирвалося хрипке гарчання, і в повітрі переді мною замайоріли три довгі товсті язики. А потім я почув, як один з моїх друзів (Єнох, то був Єнох) сказав уголос жахливі слова, які й мені самому щойно спали на думку:

— Це порожняк!

— Неправда, — хотів сказати я, — не порожняк я, — хоча все про це свідчило. Чомусь я перетворився на одного з них, мене вкусили й обернули, як на вампіра, чи вбили, пожерли, перетравили, реінкарнували… о господи, господи, господи, не може бути…

Коли вже мова мене підвела, я спробував простягнути руки, показати знак, який можна було прийняти за людський, але вперед знову потяглися язики.

— Пробачте, пробачте, я не знаю, як цю штуку водять.

Емма наосліп махнула на мене рукою — і влучила. Мене шмагнув раптовий пронизливий біль.

І тут я прокинувся.

Знову.