Розділ перший

— Він ніхто, — сказав я.

— А я думав, що цього року таке очевидне вибрав, — пробурмотів чоловік. Вигнувши брову, він припідняв бензопилку. — Звуть Еш. Ну… «Армія темряви»[2]?

— Не чула ні про те, ні про те, — відрубала Емма. — Хто твоя імбрина?

— Моя що?..

— Він просто в костюмі персонажа, — намагався пояснити я, але вона не слухала.

— Утім, байдуже, хто ти такий, — вирішила вона. — Нам потрібна армія, а злидарям вибирати не доводиться. Де решта твоїх воїнів?

Чоловік підкотив очі.

— Ой не можу. Слухайте, ви такі кумедні. Усі там, де проходить збіговисько. Це ж очевидно.

— На ньому маскарадний костюм, — прошепотів я Еммі. А тоді пояснив чоловіку: — Вона не дуже любить кіно.

— Костюм? — Еммині брови зійшлися на переніссі. — Але ж він дорослий.

— І що з того? — Чоловік обвів нас поглядом з ніг до голів. — А ви ким убралися? Ходячими дурцями? Лігою видатних гівняшок?

— Дивними дітьми, — відповів Едисон, якому еґо не дозволяло більше мовчати. — А я сьомий син сьомого сина в довгому й уславленому собачому роду…

Та договорити Едисон не встиг — чоловік знепритомнів, стукнувшись головою об підлогу з глухим звуком «бам», і я мимоволі здригнувся.

— Коли ти вже перестанеш, — докірливо мовила Емма. І, всупереч своїм словам, широко всміхнулася.

— Так йому й треба, — відповів Едисон. — Який грубіян. Швиденько, забери в нього гаманець.

— Оце вже ні! — застеріг я. — Ми не злодії!

Едисон тільки пирхнув зневажливо.

— І чого це він так вирядився? — спитала Емма.

Ліфт теленькнув, і двері почали роз’їжджатися.

— Я думаю, ти зараз дізнаєшся, — сказав я.