Розділ 3

– Так нас учили в армії, – пояснив п’яничка. Його очі почали довгу подорож назад до недопитого віскі.

– Це допоможе? – поцікавився бармен.

– Ні, – відповів Форд і чемно посміхнувся. – Даруйте, – вибачився він, – мені вже час.

Махнув на прощання рукою і вийшов.

Хвилину в залі тривала тиша, потім знову пролунав регіт. Дівчина, яку привів із собою цей реготун, зненавиділа його від усієї душі. їй, здається, значно полегшало б, якби вона знала, що через хвилину з гаком її супутник перетвориться на хмарку водню, озону й одноокису вуглецю. Шкода, що коли настане ця благодатна мить, вона буде надто зайнята власним випаровуванням, щоб помітити це.

Бармен прочистив горло.

– Бар зачиняється. Приймаємо останні замовлення, – почув він свій голос ніби здалеку.

Величезні жовті машини стишили хід і почали знижатися. Форд відчував їх наближення. Сказати правду, йому не хотілося, щоб стався цей катаклізм.

Артур біг, мов очманілий, дорогою. Вся його увага зосередилася на бульдозерах, які загладжували уламки того, що нещодавно було його домівкою, і він не помічав нічого – ні раптового пронизливого вітру, ні холодного дощу, який линув неждано-негадано.

– Варвари! – кричав він, біжучи. – Я скаржитимуся до суду! Ви ще відшкодуєте мені збитки. До останнього пенні! Вас усіх перевішають, утоплять, четвертують! Поб’ють батогами! Кинуть у окріп і варитимуть доти... доти, доки ви заблагаєте пощади.

Форд біг за ним. Дуже, дуже швидко. Ще кілька секунд, і він наздогнав би Артура.

– А потім я почну все спочатку! – волав Артур. – І коли усе скінчиться, зберу ваші рештки і на цій купі станцюю чечітку.

Артур не помітив, що робітники покидали бульдозери й щосили чкурнули.

Він не помітив, що містер Просер кидає на небо злякані погляди. Там, у височині, величезні жовті "щось" продирались крізь товстий шар хмар. Неймовірно величезні жовті "щось".

– А я все танцюватиму й танцюватиму, – не вгавав Артур, – доки натру мозолі або вигадаю щось цікавіше, а тоді...

У цю мить Артур перечепився, перекинувся через голову й розпластався на холодній землі. Лише тепер він збагнув, що в світі щось коїться.

– Що це там таке, біс його бери? – він тицьнув пальцем у небо.

Хоч що там було, воно промчало, жовте й страшне, по небосхилу, розірвало його навпіл таким вибухом, від якого вуха вдавило глибоко в череп.

За першим вибухом пролунав другий, і все повторилось знову, лише набагато голосніше.

Словами не перекажеш, що робили люди на поверхні планети. Вони самі не усвідомлювали цього. Робити щось конкретне не мало щонайменшого сенсу – бігти, ховатися, сміятися, плакати. Вулиці міст набрякли людськими потоками, машини стикались одна з одною. Виття наростало, зносило все, як гігантська хвиля, що все поглинає на своєму шляху.