Розділ 3

– Що? – заволав Артур. Він вирвався з-під Фордового впливу і, безтямно озираючись, кинувся до вікна.

– Боже, це ж вони. Руйнують дім! Чому я тут сиджу, Форде?

– На даному етапі це вже не має значення, – запевнив його Форд, – дай їм порозважатися.

– Порозважатися? – ревнув Артур. – Я їм порозважаюсь! – Він ще раз визирнув у вікно, щоб пересвідчитись, що вони мають на увазі одне й те ж саме. – Я їм покажу, як розважатися! – крикнув Артур вже на вулиці, погрозливо вимахуючи напівпорожнім кухлем.

За час перебування в барі кількість його друзів аж ніяк не збільшилась.

– Зупиніться, вандали! Грабіжники! – волав Артур, біжучи. – Зупиніться, огидні вестготи!

Форду будь-що треба було наздогнати Артура. Перед тим, як кинутись навздогін, він попросив пакунок арахісу.

– Будь ласка, сер, – бармен передав йому кульок, – двадцять вісім пенсів, будьте ласкаві.

Форд був ласкавий. Він простягнув бармену п’ятифунтовий папірець і запропонував залишити решту. Бармен недовірливо подивився спочатку на гроші, потім – на Форда. Його охопила лихоманка; на мить він закляк. Ніхто на Землі досі не відчував чогось подібного. У хвилини найглибшого стресу будь-яка дієздатна біоформа породжує нечутний сигнал. Він тим сильніший, чим більша відстань від місця народження. Ця відстань на Землі не може перевищити 16 000 миль, що є недостатнім для розпізнання сигналу. Зараз Форд Префект перебував у глибочезному стресі, а місце його народження було віддалене від планети Земля на 600 світлових років.

Бармен, що відчув сигнал Форда, захитався, вражений незбагненністю цієї відстані. І хоча в його мозку такі величини не вміщалися, він поглянув на Форда Префекта з неприхованою повагою.

– Можливо, ви жартуєте, сер, – бармен притишив голос. У залі запала мертва тиша. – Ви дійсно вважаєте, що наближається кінець світу?

– Так, – відповідь була лаконічною.

– Сьогодні?

Питання розвеселило Форда.

– Так, – сказав він усміхаючись. – Хвилини через дві. Бармен залишив останні слова поза увагою. Відчуття, яке він щойно пережив, уже забулось.

– Ми можемо чимось собі допомогти? – запитав він.

– Нічим, – Форд запхнув пакунок до кишені. Раптом у залі хтось зареготав: та невже ми такі дурні, що можемо в це повірити!

Сусід за стойкою був ущент п’яний. Його очі вирячились на Форда.

– Мені здається, – забелькотів він, – що нам слід лягти на землю і накрити голову паперовим мішком або ще чимось.

– Накрийте, якщо вам хочеться, – знизав плечима Форд.