Розділ 6 Друзі

Анжела також змінила зачіску. Нарешті вона позбулася своїх різних по довжині хвостиків.

— А що ви робили на цих вихідних? — запитала Джесика. Здавалося, відповідь її зовсім не цікавила. Б’юсь об заклад, таким чином вона хотіла зробити вступ до історії про свої вихідні. Цікаво, чи згадає вона про те, що ми з нею їздили до Порт-Анджелеса, коли я сиджу в кількох метрах від неї? Чи, може, я стала такою невидимою, що вони обговорюватимуть мене в моїй же присутності?

— В суботу ми збиралися влаштувати пікнік… але потім передумали, — сказала Анжела. В її голосі було щось таке, що мене зацікавило. Джес також це помітила.

— Як шкода, — сказала вона і вже збиралася перейти до своєї історії, але я була не єдина, хто звернув увагу на дивні нотки в голосі Анжели.

— А що трапилося? — втрутилася Лорен.

— Ну, — мовила Анжела вагаючись, хоча я не пам’ятаю, щоб вона колись вагалась. — Ми подалися на північ, майже доїхали до гарячих джерел — там є хороша місцина, за милю від стежини. Але на півдорозі туди… ми побачили щось дивне.

— Побачили щось? Що це було? — Лорен звела свої світлі брови до перенісся. Здається, навіть Джес нашорошила вуха.

— Не знаю, — сказала Анжела. — Ми гадаємо, що то був ведмідь. В усякому разі, він був чорний і, здається… дуже великий.

Лорен фиркнула.

— О, і ви туди ж!

В її очах з’явилася злісна посмішка, і я вирішила, що це їй не на користь. Очевидно, зачіска — єдине, що вона змінила.

— Минулого тижня Тайлер торочив мені те саме.

— Ведмеді не з’являються так близько від населених пунктів, — сказала Джесика, стаючи на бік Лорен.

— Та невже? — запротестувала Анжела тихим голосом, опустивши очі додолу. — А ми справді його бачили.

Лорен захихотіла. Майк досі говорив із Конором, не звертаючи уваги на дівчат.

— Я знаю, що вона каже правду, — мовила я нетерпляче. — В суботу в крамницю заходив мисливець, який також бачив ведмедя, Анжело. Він сказав, що той ведмідь величезний і чорний і блукає недалеко від міста, правда, Майку?

На якусь мить запанувала абсолютна тиша. Всі, хто сидів за столом, здивовано витріщилися на мене. Кеті, новенька, роззявила рота і сиділа так, немов вона стала свідком вибуху абощо. Ніхто не ворушився.

— Майку? — пробурмотіла я приголомшено. — Пам’ятаєш того хлопця, який розповідав нам про ведмедя?

— Ну-у, так, — сказав Майк, запнувшись. Не знаю, чому він дивився на мене таким дивним поглядом. Я ж говорила з ним на роботі, правда? Говорила ж? Принаймні мені так здавалося…

Нарешті Майк отямився.