Розділ 6 Друзі

— Привіт, люба, — сказав він невпевнено. — Як провела час із Джейкобом?

Я почала накривати на стіл.

— Весело.

— Це добре, — він досі поводився обережно. — І що ви робили вдвох?

Тепер була моя черга поводитися обережно.

— Я сиділа в його гаражі й дивилася, як він працює. А ти знаєш, що він ремонтує «фольксваген»?

— Так, Біллі казав мені.

Розмова урвалася, оскільки Чарлі взявся до обіду, проте він досі уважно вивчав мене поглядом.

По обіді я перебувала у надзвичайному збудженні, й очевидячки саме через це вимила всю кухню двічі і з небаченою досі ретельністю взялася до свого домашнього завдання, поки Чарлі дивився хокейний матч у вітальні. Я сиділа, аж поки Чарлі не сказав, що уже пізно. Коли я не відповіла, він підвівся, потягнувся і поплентався нагору, вимкнувши по собі світло. Хоч як мені того не хотілося, та я мусила зробити те саме.

Піднявшись сходами до своєї кімнати, я збагнула, що незвичне відчуття піднесення кудись зникає, а на зміну йому приходить приглушений страх, адже наближається ще одна ніч, і мені доведеться пережити ще один кошмар.

Мене більше не огортало заціпеніння, не захищало своїм коконом, немов міцним панциром, тож, без сумніву, ця ніч буде ще страшнішою за попередню. Я лягла в ліжко і скрутилася калачиком, приготувавшись до найгіршого. Щосили заплющила очі… І наступне, що я відчула, — це те, що прийшов ранок.

Я здивовано дивилася на блідо-сіре світло, яке проникало в кімнату крізь вікно. Вперше за останні чотири місяці мені нічого не наснилося. Жодного сну, жодного крику. Важко сказати, які почуття взяли наді мною гору — полегшення чи шок.

Кілька хвилин я пролежала в ліжку, чекаючи, що мене поглине темрява. Щось повинно статися. Прийде біль або знову заціпеніння. Я чекала, але нічого не відбувалося. Вперше за довгий час я відчула, що виспалася по-справжньому. Та я досі не могла в це повірити. Я трималася на тонкому вістрі ножа і в будь-який момент могла впасти. Оглянувши свою кімнату, я побачила, що вона занадто охайна, наче тут ніхто й не жив.

Одягнувшись, я спробувала викинути з голови такі думки й зосередитися на тому, що сьогодні я знову повинна побачитися з Джейкобом. Ця думка освіжила мене й майже змусила відчути якусь… надію. Може, все буде так само, як учора, і я поводитимуся, як нормальна людина. Може, я не нагадуватиму собі постійно, що слід вдавати зацікавлення, кивати чи усміхатися, коли потрібно. Може… Я не могла на всі сто повірити, що сьогодні буде так… так легко, як учора. Та сьогодні я зовсім не хотіла розчаровуватися.

За сніданком Чарлі також був обережним. Він намагався приховати, що уважно мене вивчає, і щоразу, коли наші погляди зустрічалися, він нижче схилявся над своєю тарілкою з яєшнею.

— Що ти збираєшся робити сьогодні? — запитав він, байдуже перекидаючи виделку з руки в руку, ніби його не цікавила моя відповідь.

— Я хочу знову поїхати до Джейкоба. Він кивнув, навіть не глянувши на мене.

— А, — сказав він.

— Ти маєш щось проти? — прикинулася я схвильованою. — Я можу залишитися…

Він швидко підвів очі, в них читалася легка паніка.