Розділ 6 Друзі

Я почала думати, що все це завдяки Джейкобу. Справа не тільки в тому, що він завжди був радий бачити мене і ніколи не дивився на мене крадькома, немов чекаючи, що я втну щось божевільне чи викину ще якогось коника. Це було щось зовсім не пов’язане зі мною.

Справа була не в мені, а в самому Джейкобі. Джейкоб був просто постійно щасливою людиною, щастя оточувало його, немов аура, яку він ділив з усіма довкола. Як сонячне проміння, він зігрівав усіх своїм теплом. Це було цілком природно. Не дивно, що мене тягнуло до нього.

Навіть коли він роздивлявся чорну діру в панелі мого автомобіля, на моє превелике здивування, це не викликало у мене паніки.

— Твоє стерео поламалося? — поцікавився він.

— Так, — збрехала я. Він із цікавістю оглянув краї порожнини.

— Цікаво, хто його виймав? Тут багато пошкоджень…

— Це моя робота, — визнала я. Він засміявся.

— Гадаю, тобі слід триматися подалі від мотоциклів.

— Без проблем. На думку Джейкоба, нам напрочуд пощастило на звалищі.

Він був дуже радий, що ми знайшли кілька покручених чорних шматків металу; мене вразило те, що він із такою легкістю міг сказати, для чого вони призначені.

Звідти ми подалися в крамницю запчастин Чекера в Гоквіємі. Поїздка по звивистій дорозі на південь у моєму пікапі забрала дві години, але в компанії Джейкоба час летів непомітно. Він торохкотів про своїх друзів та школу, а я його розпитувала. Я не прикидалася, мені було справді цікаво чути те, що він розповідав.

— Я тільки те й роблю, що всю дорогу теревеню, — поскаржився він, завершивши розказувати довгу історію про Квіла та халепу, в яку той ускочив, запросивши на побачення дів чину старшокласника. — Чому ти увесь час мовчиш? Що новенького у Форксі? Мабуть, там цікавіше, ніж у Ла-Пуші?

— Зовсім ні, — зітхнула я. — Там насправді не трапляється нічого яскравого. Твої друзі набагато цікавіші, ніж мої. Мені подобаються твої друзі. Квіл такий смішний.

Він насупився.

— Гадаю, ти також подобаєшся Квілу. Я засміялася.

— Він трохи замалий для мене. Обличчя Джейкоба спохмурніло ще сильніше.

— Він не дуже й молодший від тебе. Всього на рік і кілька місяців.

У мене було відчуття, що ми уже говоримо не про Квіла. Я відповіла веселим тоном, піддражнюючи:

— Взагалі-то так, але якщо зважити на відмінність у розвитку хлопців і дівчат, то чи не слід рахувати у собачих роках: рік за сім? І вийде, що я десь так на дванадцять років старша.

Він засміявся, закотивши очі.