Розділ 13 Вбивця

Джейкоб знову засміявся.

— Що ж, гадаю, ти це витримаєш. Гаразд. Розумієш, коли ми стаємо вовками, ми можемо… чути одне одного.

Мої брови здивовано полізли вгору.

— Ми чуємо не звуки, — продовжував він, — а… думки — принаймні думки одне одного — незалежно від того, на якій відстані перебуваємо. Це дуже допомагає, коли ми полюємо, але з іншого боку — це дратує. Соромно, тому що ми не маємо ніяких таємниць одне від одного. Чортівня, правда?

— Ось що ти мав на увазі минулої ночі, коли казав, що розкажеш усім про нашу зустріч, хоча й сам цього не хочеш?

— А ти кмітлива.

— Дякую.

— А ще ти відреагувала так, наче тут немає нічого дивного. Я гадав, це тебе схвилює.

— Це не… ну, ти не перший із моїх знайомих, хто вміє читати думки. Тому мені це й не здається дивним.

— Справді?… Зажди — зараз ти говориш про своїх кровопивць?

— Не смій називати їх так. Він засміявся.

— Яка різниця? Ну добре, про Калленів?

— Тільки… Тільки про Едварда, — я непомітно обхопила себе руками.

Здається, Джейкоба неприємно вразила така новина.

— Я гадав, це вигадки. Я чув легенди про те, що деякі вампіри наділені певними… додатковими вміннями, але я думав, що це просто міфи.

— Хіба ще залишилися непідтверджені міфи? — запитала я, скривившись.

Він насупився.

— Мабуть, ні. Гаразд, зараз ми зустрінемося з Семом та рештою хлопців у тому місці, де ми каталися на мотоциклах.

Я завела машину й виїхала на шосе.

— Отже, ти щойно перевертався на вовка, щоб поговорити з Семом? — запитала я з цікавістю в голосі.