Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— То ми намагаємось убити дитину без причини?

— Мене б це не здивувало. Чи не час би вже Кірі приїхати?

— Ось-ось може з’явитися.

— Як думаєш, хто то був?

— Ти про кого?

— Про ту дівку, що з’явилася нізвідки.

— І гадки не маю, — відповів Ян. — Не впевнений, що й Кіра це знає. Вона скоріше схвильована чимось іншим.

— Підозрюю, нам доведеться вбити їх обох.

— Боюся, на цьому справа не скінчиться.

Авґуст почувався недобре — це не викликало жодного сумніву. На шиї в нього палали червоні плями, кулаки були стиснуті. Лісбет Саландер, сидячи поруч з ним за круглим кухонним столом на Інґаре й працюючи над своїм шифром, злякалася, що в нього от-от може статися якийсь напад. Але Авґуст лише схопив паличку чорної крейди.

Тієї самої миті порив вітру затрусив великими шибками навпроти них, і хлопчик, завагавшись, почав водити лівою рукою по столу. А потім він почав малювати: лінію там, лінію тут і кілька маленьких кіл. «Гудзики», — подумала Лісбет. Потім на папері з’явилася рука, деталі підборіддя й розстебнута на грудях сорочка. Усе відбувалося швидко, і помалу спина й плечі хлопчика розслабилися, немов болючий пухир лопнув і рана почала загоюватись.

Його очі випромінювали страдницьке світло, і подеколи він аж здригався. Проте щось усередині в хлопчика таки відпустило. Він узяв іншу паличку крейди й заходився малювати дубову підлогу, а на ній — розкидані шматочки пазла, які, можливо, мали скластись у розкішне нічне місто з безліччю вогнів. Та вже тоді було зрозуміло, що цей малюнок не буде добрим.

З’ясувалося, що рука й розстебнута на грудях сорочка належать здоровому чоловікові з випнутим животом. Він стояв, зігнувшись, мов складаний ніж, і бив маленьку фігурку на підлозі — людину, якої не було на малюнку з тієї простої причини, що вона спостерігала за всім і сама ж приймала удари. Сцена, без сумніву, була огидна.

Однак до вбивства вона, здається, не стосувалася, хоч теж викривала злочинця. У самісінькому центрі малюнка проступало розлючене спітніле обличчя, в якому була вловлена кожна глибока зморшка. Саландер упізнала його, дарма що не дуже часто дивилася телевізор чи ходила в кіно. Але вона зрозуміла, що то актор Лассе Вестман — чоловік Авґустової матері. Лісбет нахилилася до хлопчика і зі священним гнівом, що змушував її тремтіти, промовила:

— Ми ніколи більше не дозволимо йому таке чинити! Ніколи!

Розділ 21

Побачивши, як довготелеса постать командера Джонні Інґрема наближається до Нідгемового робочого стола, Алона Касалес відразу зрозуміла: тут щось не так. Його нерішучість свідчила про те, що новини були погані.

Джонні завжди встромляв ножа в спину з єхидною посмішкою на обличчі, але з Едом-Архімедом усе було інакше. Навіть найвище керівництво побоювалось Нідгема: він нацьковував усіх собак на того, хто насмілювався вступати з ним у суперечку. Джонні не любив скандалів і ще більше не терпів приниження, та саме це чекатиме на нього, якщо він заведе з Едом сварку. Отож Джонні мусив скидатися на здутий м’яч.

Нідгем був зухвалий і запальний, тоді як Інґрема всі вважали за рафінованого аристократика з довгими ногами й показними манерами. Джонні був значний можновладець і мав величезний вплив у всіх колах — і у Вашингтоні, і в бізнесовому світі. В ієрархії керівництва чоловік стояв відразу за шефом АНБ Чарлзом О’Коннором. Він часто всміхався й неперевершено роздавав компліменти, проте його усмішка ніколи не досягала очей. Його боялись, як нікого іншого.

Інґрем мав важелі впливу на людей і, між іншим, відповідав за моніторинг стратегічних технологій, або, висловлюючись цинічніше, за промислове шпигунство, тобто за той підрозділ АНБ, який в умовах глобальної конкуренції допомагає промисловості США утримувати лідерство на світовому ринку ультрасучасних технологій.