Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Я не знав, що інструкції такі всеосяжні, — промовив саркастично Бубланський, дарма що підпускати шпильки не мав звички.

— Я тільки маю на увазі, що треба трактувати ситуацію як те, чим вона і є, — як викрадення дитини. Уже минула майже доба, як вони зникли, а від них ані чутки. Ми повинні оприлюднити в ЗМІ ім’я й фотографію Саландер, а потім ретельно опрацьовувати всю здобуту інформацію, — діловито заявив Єркер і, здавалося, переконав усю групу.

Бубланський заплющив очі й подумав, що всіх їх дуже любить. Він відчував більшу єдність з ними, ніж зі своїми братами, сестрами чи навіть батьками. Одначе тепер Янові щось підказувало, що він мусить піти проти колег.

— Ми спробуємо відшукати їх усіма можливими способами. Але ім’я й фотографію поки що не оприлюднюватимемо. Це таїть у собі багато наслідків, а я не хочу ризикувати, допомагаючи злочинцям.

— Крім того, ти відчуваєш провину, — холодно зауважив Єркер.

— Я відчуваю велику провину, — відповів Бубланський, знову подумавши про рабина.

Мікаел Блумквіст страшенно хвилювався за хлопчика й Лісбет, а тому вночі майже не спав. Знову й знову він намагався зв’язатись із Саландер через «Редфон», але вона не відповідала. Мікаел не чув від неї ні слова з учорашнього полудня. Тепер він сидів у редакції, намагаючись зануритись у роботу й зрозуміти, що він випустив з уваги. У нього вже виникала підозра, ніби в загальній картині бракує чогось основного, що могло б кинути на цю всю історію нове світло. А втім, можливо, він просто сам себе дурив, сприймаючи бажане за дійсне й прагнучи побачити в ній щось значніше. Останнє, що написала йому Лісбет у зашифровану програму, було:

«Юрій Богданов, Блумквісте. Перевір його. Це він продав Балдерову технологію Екервалдові з „Соліфону“».

В інтернеті Мікаел знайшов кілька фотографій Богданова. На них той був в ідеально пошитому смугастому костюмі, який, одначе, зовсім йому не личив. Ніби чоловік поцупив його дорогою на фотосесію. Богданов мав довге пряме волосся, віспувату шкіру, темні кола під очима та саморобні тату, що видніли з-під рукавів сорочки. Чорні очі дивилися пильно, немовби свердлили людину наскрізь. Юрій був високий, проте важив не більш як шістдесят кілограмів.

Він скидався на колишнього в’язня, а найцікавіше — щось у його жестах видавалося Мікаелові знайомим з кадрів, зафіксованих камерами зовнішнього спостереження в Балдеровому будинку в Салтшебадені. Чоловік мав такий самий надірваний, незграбний вигляд. В одному з нечисленних інтерв’ю, даних з нагоди успішної бізнесової діяльності в Берліні, він розповів, що народився практично на вулиці. «Я був приречений на смерть, на те, щоб мене знайшли в якомусь провулку з голкою в ліктьовій ямці. Але мені вдалося витягти себе з цього болота. Я розумний і пристрасний боєць», — казав він.

З другого боку, його життя нічим не спростовувало цих тверджень, за винятком хіба відчуття, що на ноги він зіп’явся не тільки завдяки власним силам. Були певні ознаки того, що йому допомогли впливові люди, які зауважили його талант. Один німецький технічний журнал наводив слова начальника безпеки кредитної організації «Горст». Той, зокрема, заявив: «Богданов має магічний погляд. Він, як ніхто, бачить вразливі місця системи безпеки. Він геній».

Богданов явно був супергакером, хоча за офіційною версією працював винятково як білий гакер, що служить позитивним, законним силам, допомагаючи компаніям виявляти дефекти в їхній інформаційно-технологічній безпеці за пристойну винагороду. У його компанії «Ауткаст сек’юриті» нічого підозрілого не було. Усі члени правління — поважні високоосвічені люди. Проте Мікаел цим не вдовольнився. Вони з Андреєм уважно вивчали кожну людину, що мала контакт з компанією, навіть партнерів їхніх партнерів, і виявили чоловіка на прізвище Орлов, який свого часу виконував обов’язки члена ради директорів, хоч і недовго. Це здалося трохи дивним, бо Володимир Орлов був не фахівець з інформаційних технологій, а дрібний торговець у будівельній галузі. У Криму, де Орлов жив раніше, його мали за перспективного боксера-ваговика, а на тих небагатьох фотографіях, що їх Мікаелові пощастило відшукати в інтернеті, він видавався виснаженим і жорстоким: жодна дівчина не запросила б його спрожогу додому на чашку чаю.

Блумквіст натрапив також на непідтверджені відомості про те, що Орлов був засуджений за тяжкі побої й сутенерство. Він двічі брав шлюб, і обидві його дружини померли, але з’ясувати причини смерті Мікаелові не вдалося. Однак найцікавішим у загальному контексті уявлялось те, що Орлов якийсь час був заступником голови правління незначної й давно зліквідованої компанії «Будін — будівництво й експорт», яка спеціалізувалася на «продажу будівельних матеріалів».

Власником компанії був Карл Аксел Будін, він же Олександр Залаченко. Це ім’я поновило в Мікаеловій пам’яті не лише цілий світ зла, а й найсенсаційнішу публікацію про нього. А головне — Залаченко був батько Лісбет, убивця її матері й згубник її дитинства, її темна тінь з минулого, чорний натхненник її пекучого бажання мститися.

Невже його ім’я спливло випадково? Блумквіст, як ніхто, знав, що досить копнути глибше — і неодмінно знайдеш якийсь зв’язок. Життя завжди частує нас ілюзорними аналогіями. От тільки коли йшлося про Лісбет Саландер, він переставав вірити у збіги.

Якщо вона ламала пальці хірургові або цікавилася крадіжкою новітньої технології штучного інтелекту, то не просто добре обмірковувала це, а й завжди мала мотив. Лісбет не забувала кривд чи образ. Вона мстилася й відновлювала справедливість. Чи можна пов’язати всі її дії в цій історії з її власним минулим? Припустити таке принаймні можна.

Мікаел визирнув з-за свого комп’ютера і глянув на Андрея. Той кивнув у відповідь. З коридора долинав слабкий запах їжі. З Ґетґатану чувся гуркіт рок-музики. За вікном завивала буря, а небо було дуже темне й тривожне. Мікаел своїм звичаєм зайшов у зашифровану програму, ні на що не сподіваючись. Аж тут його лице засяяло. Він навіть трохи вигукнув з радості.

Там було таке: «Тепер усе окей. Незабаром будемо в криївці».

Він написав у відповідь: «Радий чути. Їдь обережно».

А тоді не стримався й додав: «Лісбет, кого ми все ж таки ловимо?»