Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

Однак тепер, стоячи перед Едом у своєму дорогому костюмі, Джонні, здавалось, увесь зіщулився. Навіть сидячи за тридцять метрів від них, Алона достеменно знала, що зараз станеться: Ед от-от вибухне. Його бліде змучене обличчя почало червоніти. Раптом схопившись на ноги, з перекошеною спиною й випнутим пузом, він лютим голосом загорланив:

— Ти підлий вилупок!

Ніхто, крім Еда, не наважився б назвати Джонні Інґрема підлим вилупком. Саме за це Алона й любила його.

Авґуст почав новий малюнок.

Малий швидко провів кілька ліній. Він тиснув на папір так сильно, що кінчик палички чорної крейди розкришився. Як і минулого разу, хлопчик малював розрізненими шматочками — одна деталь тут, друга там. Зрештою, це складалось у цілісну картину. Кімната на малюнку була та сама, але пазл на підлозі лежав уже інший, простіший — червона спортивна машина, що летіла вперед, і натовп глядачів на трибунах. Тепер над пазлом стояв уже не один чоловік, а двоє.

Одним з них знову був Лассе Вестман, одягнений у футболку та шорти, з налитими кров’ю, примруженими очима. Він здавався п’яним і ледь тримався на ногах, проте його все одно розбирала лють. З його рота текла слина. І все ж він був не найстрашнішою постаттю на малюнку. Там височів і другий чоловік, з водявими очима, сповненими відвертого садизму. Неголений і також п’яний, з тонкими малопомітними губами, він теж, судячи з усього, частував Авґуста стусанами. І хоч самого хлопчика, як і раніше, на малюнку видно не було, та від цього його присутність відчувалася ще більше.

— Хто цей інший? — запитала Саландер.

Авґуст не відповів, однак його плечі затремтіли, а ноги під столом сплелися в тугий вузол.

— Хто цей інший? — повторила Лісбет з більшим притиском.

Авґуст вивів на малюнку нерівним дитячим почерком:

Руґер — це нічого не сказало Саландер.

За кілька годин у Форт-Міді, коли його хлопці-гакери, прибравши за собою, розповзлися по домівках, Ед підійшов до Алони. Дивна річ, але він більше зовсім не здавався сердитим чи засмученим. Скоріше, самовдоволено сяяв, і навіть у спині йому ніби трохи попустило. У руках Ед тримав свій ноутбук. Одна шлейка звисала в нього з плеча.

— Гей, старий, — промовила Алона, — скажи мені, що відбувається?

— Мені дали відпустку, — відповів Ед. — Їду в Стокгольм.

— Теж мені, вибрав місце. Хіба там не холодно в таку пору року?

— Здається, справжня холоднеча.

— Насправді ж ти їдеш туди не у відпустку?

— Між нами кажучи, ні.

— Тепер мені ще цікавіше.

— Джонні Інґрем наказав нам зупинити розслідування. Гакера треба залишити гуляти на волі, а нам слід удовольнитися тим, що ми заткнемо кілька дірок у системі безпеки. Тоді це все опиниться під сукном.