Розділ «Частина I Невсипуще око»

Невсипуще око

АНБ, або Агенція національної безпеки, — орган федеральної влади США, підзвітний Міністерству оборони. Штаб-квартира розташована у Форт-Міді, що в штаті Меріленд, біля траси Патаксент.

З часу заснування 1952 року АНБ відстежує сигнали — у наші дні переважно в інтернеті й телефонному трафіку. Раз по раз повноваження організації збільшуються, і тепер вона контролює понад двадцять мільярдів розмов і повідомлень щодоби.

Розділ 1

Франс Балдер завжди мав себе за кепського батька.

Його синові Авґусту було вісім, та Балдерові за цей час не так і довго випало потатувати. Власне, і тепер, правду кажучи, йому було незатишно почуватись у ролі батька. Однак він уважав це за свій обов’язок. Син натерпівся, поживши з його колишньою дружиною та її клятим чоловіком Лассе Вестманом. Тож Балдер, кинувши роботу в Кремнієвій долині, прилетів додому й стояв оце в аеропорту Арланда майже в шоковому стані, чекаючи на своє таксі. Погода була препаскудна. Дощ періщив просто йому в лице, а він усоте питав себе, чи правильно вчинив.

Такий егоїстичний ідіот, як він, повинен стати повноцінним батьком — маячня божевільного, чи не так? З таким самим успіхом можна було б улаштуватися на роботу в зоопарк. Він мало що знав про дітей і ще менше про життя взагалі. І найдивніше — його ніхто не просив цього робити. Ні мати, ні бабуся — ніхто не телефонував йому, не благав узяти відповідальність за малого на себе.

Балдер так вирішив сам. Усупереч давній постанові про опіку, він мав намір без попередження навідатися до колишньої дружини й забрати в неї свого сина. Нема сумніву, що там зніметься велика спірка. Цей клятий Лассе Вестман його, певно, добряче відлупцює. Але він, намагаючись про це не думати, сів у таксі, де за водія була жінка. Вона цямкала гумкою, пориваючись водночас зайти з ним у розмову. У неї нічого не вийшло б навіть у котрийсь із його найкращих днів, не те що тепер. Балдер не любив пустих балачок.

Він сидів на задньому сидінні, думаючи про свого сина й про те, що сталося останнім часом. Авґуст був не єдина й навіть не головна причина, чому він звільнився з «Соліфону». Його життя тепер стало якимось сум’ятливим, і на мить чоловік завагався, чи справді він усвідомлює, що робить. Коли таксі заїхало в район Васастан, він відчув, як уся кров наче кудись пощезла з його тіла. Проте вороття вже не було.

На вулиці Торсґатан Балдер розплатився й витяг з таксі свій багаж. Зайшовши в під’їзд, він залишив речі біля вхідних дверей і піднявся нагору. З собою він узяв тільки порожню валізу з барвистою картою світу, куплену в аеропорту Сан-Франциско. Балдер зупинився перед дверима квартири, заплющив очі й, хекаючи, став обмірковувати всі можливі сценарії скандалу, з криками й колотнечею. «А й справді, — думав він, — чи можна буде їх винуватити?» Ніхто при здоровому глузді просто так не з’являється й не забирає дитину з її дому, а надто батько, чия участь у піклуванні полягала лише в переказі грошей на банківський рахунок. Але інакше вчинити Балдер просто не міг, тому він, набравшись відваги, все ж таки натиснув гудзик дзвінка.

Спочатку ніхто не відповідав, та за якийсь час двері відчинилися, і в них став Вестман. Він мав пронизливі блакитні очі, масивні груди й величезні кулаки. Здавалося, він просто створений для того, щоб калічити людей, і саме тому його часто запрошували грати в кіно мерзенних типів, хоча жоден із зіграних героїв — у цьому Балдер був переконаний — не відзначався такою мерзенністю, як сам Вестман у житті.

— Трясця! Дивіться, хто тут! — сказав Вестман. — Сам пан великий геній ушанував нас своїм візитом.

— Я тут, щоб забрати Авґуста, — відповів Балдер.

— Що?

— Я забираю його з собою, Лассе.

— Глузуєш з мене?

— Я ніколи в житті не був ще такий серйозний, — сказав Балдер.

Аж тут з кімнати ліворуч з’явилася Ганна. Щоправда, вона не була вже така гарна, як колись. На її долю випало занадто багато нещасть, до того ж, либонь, вона зловживала сигаретами й пила без просипу. Та все ж таки в його грудях сколихнулась якась тепла хвиля чулості, надто коли він помітив на її шиї синець. Вона, здавалося, хотіла, навіть за таких обставин, сказати йому щось привітне, але не встигла й рота розтулити.

— І чого це ти раптом вирішив про нього піклуватися? — спитав Вестман.