Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

Вона відразу відписала: «Ти скоро його вирахуєш, розумнику!»

Її «окей» було перебільшенням. Лісбет почувалася краще, проте, як і раніше, була в неймовірно поганій формі. Вчора вона взагалі майже не мала уявлення про час і простір. Насилу доволікшись до своєї квартири, вона дала Авґустові поїсти й попити, а також забезпечила його фломастерами, паличками крейди й аркушами формату А4, щоб він міг малювати вбивцю. Але, наближаючись до нього тепер, вона ще здалеку побачила, що він нічого не намалював. Щоправда, перед ним по всьому журнальному столику були розкладені аркуші, однак то були не малюнки, а довгі ряди якихось карлючок. Придивившись уважніше, Саландер побачила числа, нескінченні серії чисел, і, хоча спочатку вона нічого не розуміла, їй ставало щораз цікавіше. А тоді вона аж присвиснула.

— О Господи… — раптом пробурмотіла вона.

Лісбет якраз уп’ялась очима в кілька приголомшливо великих чисел, що попервах, щиро кажучи, не видалися їй особливими, але в поєднанні з сусідніми числами утворювали якусь знайому послідовність. Переглядаючи записи далі, вона натрапила на серію простих чисел 641, 647, 653 та 659, і сумнівів більше не лишилося: перед нею так звані шісткові четвірки простих, тобто серії з чотирьох простих чисел, що різняться між собою на шість одиниць. А ще там були прості числа-близнята та інші комбінації простих чисел. Лісбет не змогла стримати усмішки.

— Круто, — сказала вона.

Проте Авґуст не відповів і навіть не глянув на неї. Він просто сидів на підлозі біля журнального столика з таким виглядом, ніби йому найбільше хотілось і далі писати цифри. Лісбет пригадала, що десь читала про савантів і прості числа, але думати далі на цю тему не стала. Вона занадто кепсько почувалася для будь-якого складного мислення. Натомість вона пішла у ванну кімнату й узяла ще дві таблетки вібраміцину, що його вже кілька років тримала при собі.

Уживати антибіотики Лісбет почала, тільки-но заледве жива опинилась удома. Потім вона спакувала комп’ютер, пістолет, трохи змінного одягу й звеліла хлопчикові вставати. Той навіть не ворухнувся — лише міцніше стис олівця. Якусь хвилину вона стояла перед ним геть спантеличена, а тоді суворо промовила:

— Вставай!

Цього разу він послухався, а вона про всяк випадок наділа перуку й темні окуляри.

Відтак вони вбрались у верхній одяг, спустилися ліфтом у гараж і поїхали на острів Інґаре в її «БМВ». Ліве плече Лісбет було міцно перев’язане й дуже боліло, тому вона вела машину правою рукою. Боліли й груди з зовнішнього боку. Лісбет і досі горіла. Кілька разів їй доводилося зупинятись на узбіччі, щоб перепочити. Коли вони нарешті дісталися пляжу й пристані біля затоки Стура-Барнвік на Інґаре і, згідно з інструкціями, піднялися довгими дерев’яними сходами вздовж схилу й зайшли в будинок, Саландер знеможено впала на перше ж ліжко в кімнаті коло кухні. Її сильно морозило.

Однак незабаром вона встала, сіла за круглий кухонний стіл, узяла ноутбук і, тяжко дихаючи, знову спробувала зламати скопійований в АНБ файл. Проте в неї нічогісінько не виходило. Поруч з нею сидів Авґуст, дивлячись на стіс паперових аркушів і палички крейди, що їх залишила йому Еріка Берґер. Та ні писати серії простих чисел, ні тим паче малювати вбивцю йому не хотілося. Здається, малий був вельми приголомшений.

Чоловік, який іменував себе Яном Голцером, сидів у номері готелю «Кларіон» в Арланді й розмовляв телефоном з дочкою Ольгою, що, як він і сподівався, йому не вірила.

— Ти мене боїшся? — запитала вона. — Ти боїшся, що я припру тебе до стіни?

— Ні, Олюню, звісно ні, — спробував викрутитися він. — Мені просто довелося…

Йому було важко добирати слова. Ян знав: Ольга розуміє, що він щось приховує, і закінчив розмову швидше, ніж йому бажалося. Навпроти нього на готельному ліжку сидів Юрій і лаявся. Він уже не менш як сто разів перевірив Балдерів комп’ютер і не знайшов там, як він висловився, ні чорта. Узагалі ні чорта!

— То, виходить, я поцупив порожній комп’ютер? — поцікавився Ян Голцер.

— Саме так.

— Навіщо ж тоді професор його тримав?

— Певна річ, для чогось дуже важливого. Я бачу, що тут зовсім недавно стерли великий файл, який мав, найімовірніше, зв’язок з іншими комп’ютерами. Але я не можу його відновити. Цей хлопець був не дурень.

— Усе марно, — сказав Ян.