Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Такими, як «Павуки»?

— Такими, як «Павуки» і багато інших. Я б навіть не здивувався, якби з’ясувалося, що вони причетні до вбивства твого професора в Стокгольмі. Вони явно були зацікавлені в його смерті.

— Ти жартуєш.

— Анітрохи. Твій професор, до речі, мав інформацію, яка могла б їх докінчити.

— Прокляття! І тепер ти збираєшся поїхати в Стокгольм як приватний детектив і все розвідати?

— Не як приватний детектив, Алоно. Я матиму надійне прикриття і, поки буду там, знайду нашу гакерку й дам їй такого прочухана, що вона ледь зможе триматися на ногах.

— Стривай, Еде, ти сказав «вона»?

— Я сказав «вона», подруго. Вона!

Авґустові малюнки повернули Лісбет у минуле. Дівчина згадала, як уперше почула ритмічний і безжальний скрип матраца.

Згадала глухий стук, бурчання і плач, що чулися з сусідньої спальні. Згадала ті часи на Лундаґатані, коли комікси і мрії про помсту були її єдиною відрадою. Та вона відігнала ці думки, змінила пов’язку на плечі й перевірила пістолет, переконавшись, що він заряджений. Потім вийшла на зв’язок через канал PGP. Андрей Зандер цікавився, чи все в них гаразд, і Лісбет коротко відписала йому.

Надворі буря трясла дерева та кущі. Лісбет налила собі віскі й узяла шматочок шоколаду, тоді пішла на терасу, а звідти на кам’янистий схил і обережно оглянула територію, помітивши розколину внизу. Вона навіть порахувала туди кроки й запам’ятала характер місцевості.

Повернувшись у дім, Саландер побачила, що Авґуст укотре намалював Лассе Вестмана й чоловіка на ім’я Руґер. Дівчина подумала, що цю систематичність не завадило б якось зламати. Бо хлопчик так і не намалював нічого, що стосувалося б до ночі вбивства. Напевно, ті спогади були заблоковані десь дуже глибоко в підсвідомості.

Лісбет охопило неприємне відчуття, що вони гають час, і вона стурбовано глянула на Авґуста. З хвилину чи більше вона зосереджено роздивлялася неймовірні числа на папері поряд з малюнком. Вивчаючи їх, дівчина зненацька наткнулася на послідовність, що не вписувалась у загальну картину.

Серія була порівняно коротка — 2305843008139952128. Лісбет відразу зауважила, що це не просте число, а — раптом вона просяяла — число, яке відповідно до досконалої гармонії складалося з суми всіх своїх додатних дільників. Іншими словами, то було досконале число — точнісінько таке, як шістка, що її можна поділити на 3, 2 і 1, а 3 + 2 + 1 дорівнює якраз 6.

Дівчина всміхнулася. А потім її пройняла запаморочлива думка.

— Тепер ти просто зобов’язаний пояснити, — зажадала Алона.

— Гаразд, — відповів Ед. — І хоч я знаю, що в цьому нема потреби, та все ж волію, щоб ти урочисто пообіцяла, що ніде не прохопишся й словом.

— Обіцяю, дурнику.

— Добре. Значить, справи такі: сказавши Джонні Інґремові кілька теплих слів, здебільшого для годиться, я визнав, що він має рацію. Навіть удав, ніби вдячний йому за те, що він поклав край нашому розслідуванню. Я сказав, що ми однаково не просунулись би далі, і частково це була правда. Суто технічно ми свої можливості вичерпали. Зробили все і ще трохи, проте безрезультатно. Гакерка залишила в усіх закутках помилкові сліди і тільки вела нас у нові нетрі й лабіринти. Один з моїх хлопців припустив, що навіть коли ми, наперекір усьому, дістанемося мети, то все одно не повіримо в це. Ми просто уявимо, ніби потрапили в нову пастку. Від цієї гакерки ми чекали будь-чого, та тільки не вразливих місць і слабостей. Тож, ідучи звичайним шляхом, шансів ми б не мали.

— Але ж ти не великий шанувальник звичайних шляхів.