Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

Коли вона, припаркувавши машину на вулиці Гекенс, увійшла до редакції, Мікаел і Андрей сиділи, як вона й гадала, глибоко поринувши в роздуми. Блумквіст, правда, раз по раз щось бурмотів собі під носа, і в його очах Еріка помітила не тільки іскристу цілеспрямованість, але й страждання. Та це її зовсім не здивувало. Мікаел погано спав уночі. Кампанія проти нього не припинялась, ще й на допиті в поліції йому довелося робити те, в чому його звинувачувала преса, — приховувати інформацію, а він цього не любив.

Блумквіст у певному розумінні був зразковим законослухняним громадянином. Та якщо хто й міг змусити його переступити межу дозволеного, то це Лісбет Саландер. Мікаел скоріше зганьбився б, ніж зрадив її. Власне, тому він весь час повторював у поліції: «Я маю право не називати своїх джерел інформації». Це його, певна річ, обтяжувало, і він неабияк потерпав за наслідки. Але Блумквіст передусім був зосереджений на матеріалі й точнісінько як вона сама значно більше вболівав за Лісбет і хлопчика, ніж за власне становище.

Еріка якийсь час спостерігала за Мікаелом, а тоді запитала:

— Як ідуть справи?

— Що?.. Ну, а-а-а, добре… Як усе минулося?

— Я застелила ліжка й поклала їжу в холодильник.

— Чудово. І ніхто з сусідів тебе не бачив?

— Там не було ні душі.

— Чому ж вони так тягнуть? — спитав він.

— Не знаю, але я страшенно хвилююся.

— Сподіваюся, що вони просто перепочивають у Лісбет.

— І я. Що тобі ще вдалося дізнатися?

— Дещо.

— Непогано.

— Але… — Мікаел замовк.

— Що?

— Просто…

— Так?

— Мені здається, ніби мене перекинули в минуле чи я повертаюся до місць, де вже побував раніше.

— Поясни детальніше, — сказала Еріка.