Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Життя тим і прекрасне, що час від часу підкидає нам сюрпризи, — промовив Бубланський.

— Ваша правда, комісаре… То чим я можу бути корисний?

Бубланський згадав усе, що відбулось у Салтшебадені, і подумав, що обережність не завадить.

— Можу тільки сказати, що нам негайно потрібна ваша допомога й експертні знання.

— Хлопчик став свідком вбивства, чи не так?

— Так.

— І ви хочете, щоб я спробував умовити його намалювати те, що він бачив?

— Я б волів це не коментувати.

Професор Еделман стояв у вестибюлі конференційного центру «Босколо» в Будапешті неподалік блискучого Дунаю. Місце скидалося на оперний театр, з чудовими високими стелями, старовинними банями й колонами. Еделман так нетерпляче чекав цього тижня з вечерями й доповідями, однак тепер збуджено проводив рукою по волоссю.

— Сам я, на жаль, не можу вам допомогти. Завтра в мене важлива доповідь, — сказав він Бубланському, і то була правда.

Еделман готувався до доповіді тижнями і мав намір зайти в полеміку з кількома провідними дослідниками пам’яті. Він порекомендував поліціантові свого молодого колегу — доцента Мартіна Волґерса. Але, скінчивши розмову й кинувши оком на Лену Ек, яка пробігала повз нього з сандвічем у руці, він почав каятися. І навіть позаздрив молодому Мартінові, якому ще не було й тридцяти п’яти років. Той завжди мав на фотографіях гарний вигляд і вже помалу здобував собі ім’я.

Звісно, Чарлз Еделман не зовсім розумів, що саме сталося. Комісар говорив загадками, боячись, либонь, що телефон прослуховують. Проте загальну картину уявити було неважко. Хлопчик дуже добре малює і став свідком убивства. Це могло означати тільки одне — і що довше Еделман думав про все, то більше жалкував. Важливих доповідей у його житті буде ще багато. А от брати участь у розслідуванні гучного вбивства — навряд чи йому знову випаде такий шанс. Хоч як Еделман дивився на завдання, що його отак нерозважливо передоручив Волгерсові, воно видавалося йому значно цікавішим, ніж конференція в Будапешті. Хтозна, може, це завдання навіть уславить його.

Еделман уже уявляв собі заголовок: «Відомий невролог допоміг поліції розкрити вбивство». Або ще краще: «Еделманові дослідження спричинили прорив у гонитві за вбивцею».

Як він міг бути таким дурнем, що відмовився? Учинив як йолоп. Він схопив мобільника й зателефонував Бубланському.

Ян Бубланський поклав трубку. Вони з Сонею Мудіґ припаркувалися неподалік Стокгольмської публічної бібліотеки і щойно перейшли вулицю. Погода знову стала жахливою, і в комісара мерзли руки.

— Він передумав? — спитала Мудіґ.

— Так. Він начхає на свою доповідь.

— Коли він зможе бути тут?

— Він дізнається. Найпізніше — завтра вранці.

Вони прямували до медичного центру «Одін», на Свеавеґен, щоб зустрітися з директором Торкелом Лінденом. Власне, на цій зустрічі треба було обговорити практичні обставини, пов’язані зі свідченнями Авґуста Балдера, — так у всякому раз гадав Бубланський. Хоча Торкел Лінден іще нічого не знав про справжню мету їхнього візиту. У телефонній розмові він був занадто категоричний, заявивши, що хлопчика не можна турбувати в жодному разі. Інстинктивно відчувши ворожість, Бубланський з дурного розуму теж розмовляв не дуже люб’язно. Такий початок нічого доброго не віщував.