Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Якось так.

— Значить, вона вважає себе за Ісуса?

— Хрест у цій ситуації, очевидно, не має нічого спільного з християнством. Так хлопець хотів, мабуть, донести головну ідею.

— Вірність або муки пекла.

— Щось у цьому дусі.

— Але ти, Арвіде, сидиш тут і все мені розповідаєш.

— Я не мав вибору.

— Сподіваюся, тобі добре заплатили.

— Ну, так…

— А потім Балдерову технологію перепродали «Соліфону» і «Труґеймсу».

— Так, але я не розумію… коли думаю про це тепер…

— Чого ти не розумієш?

— Як ти дізналася про все?

— Ти зробив дурницю, Арвіде, коли послав мейла Екервалдові з «Соліфону», пам’ятаєш?

— Таж я не написав нічого, що свідчило б про те, що технологію продав саме я. Я був дуже обережний.

— Того, що ти сказав, мені досить, — відрубала Лісбет, устаючи.

Раптом хлопець зовсім занепав духом.

— Стривай, а що тепер буде зі мною? Ти ж мене не викажеш?

— Надія завжди є, — відповіла вона й швидкою впевненою ходою попрямувала в бік майдану Оденплан.

Коли Бубланський спускався сходами на Торсґатан, у нього задзвонив мобільний телефон. Це був професор Еделман. Ян намагався зв’язатися з ним відтоді, як довідався, що хлопчик — савант. За допомогою інтернету Бубланський з’ясував, що в Швеції є два авторитети в цьому питанні: професор Лена Ек з Лундського університету і Чарлз Еделман з Каролінського інституту. Але зв’язатися з ними не вдалося, тому він, облишивши цей намір, вирушив до Ганни Балдер. Тепер Чарлз Еделман телефонував йому сам, і голос його звучав тривожно. Науковець повідомив, що перебуває в Будапешті на конференції, присвяченій підвищеним можливостям пам’яті. Він щойно прибув туди і якраз побачив новину про вбивство на Сі-ен-ен.