Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Гадаєш, я просто видаю бажане за дійсне? — спитав він.

— Для людини, що починає сумніватися в існуванні Бога, ти напрочуд легко розпізнаєш диво.

— Можливо.

— Але нам варто перевірити все до кінця. З цим я згодна, — сказала Соня.

— Добре, в такому разі зустріньмося з хлопчиком.

Бубланський вийшов з кухні й кивнув Ганні Балдер, що задумливо сиділа на дивані у вітальні, перебираючи якісь таблетки.

Лісбет Саландер і Арвід Вранґе вийшли на Васапаркен попід руку, як давні друзі. Зовнішність може бути оманливою: Арвід сполохався, коли Лісбет потягла його до лавки в парку. Знову зривався вітер, і температура знижувалася. Навряд чи це був день, коли можна просто сидіти й годувати голубів. До того ж Арвід мерз. Одначе Лісбет вирішила, що лавка підійде, і змусила його сісти, міцно тримаючи за руку.

— Добре, — сказала вона. — Покінчімо з цим швидко.

— Ти не видаси мого імені?

— Нічого обіцяти не можу, Арвіде. Проте твої шанси на повернення до свого вбогого життя значно зростуть, якщо розкажеш мені всі подробиці.

— Окей, — сказав він. — Ти знаєш, що таке даркнет?

— Знаю, — відповіла вона.

Ніхто не знав даркнету краще за Лісбет Саландер. Даркнет був беззаконне дитя інтернету. Туди годі потрапити без особливої зашифрованої програми. Анонімність користувача гарантовано. Ніхто не наґуґлить твоїх даних і не простежить твоїх дій. Через це в даркнеті повно торговців зброєю й наркотиками, терористів, шахраїв, бандитів, сутенерів і злодіїв. Якщо інтернетівське пекло існує, то саме там.

Але сам по собі даркнет не був зло. Лісбет розуміла це пречудово. Сьогодні, коли спецслужби й великі програмні компанії стежать за кожним нашим кроком в інтернеті, багатьом чесним людям теж потрібен сховок, і тому даркнет зробився пристановищем дисидентів, висвідників та інформаторів. Тут опозиціонери могли висловлюватись і протестувати, не боячись реакції своїх урядів, і тут Лісбет робила свої найпотаємніші дослідження й атаки.

Отож Лісбет Саландер якнайдосконаліше знала даркнет, знала його сайти, пошуковики й застарілі системи, що лежали далеко за межами відомої неприхованої частини мережі.

— Ти виклав Балдерову технологію на продаж у даркнеті? — запитала вона.

— Ні, я просто нишпорив там. Я був злий. Знаєш, Франс навіть мало коли вітався зі мною. Він ставився до мене, як до сміття. Та й, правду кажучи, не дуже дбав про ту свою технологію. Йому хотілось лише робити якісь досліди, а не шукати їй практичного застосування. Вона могла зробити всіх нас багатими, але йому було на це начхати. Він тільки хотів гратися й експериментувати з нею, як дитя. Одного вечора, трохи хильнувши зайвого, я запитав на якомусь сайті: «Хто може заплатити хороші гроші за революційну технологію в галузі штучного інтелекту?»

— І тобі відповіли?

— Не відразу. Я навіть устиг забути, про що запитував. Аж тут мені відповів якийсь чувак на ім’я Буґі й почав ставити запитання, досить компетентні, до речі. Спочатку я відповідав страх як необережно, але згодом усвідомив, що вклепався не на жарт, і сполохався, що цей Буґі викраде технологію.

— І пошиє тебе в дурні?