Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Я ж не розумів, у яку небезпечну гру вплутався. Гадаю, то була класика. Щоб продати Франсову технологію, я мав розповісти про неї людям. Та якби я сказав занадто багато, то втратив би її. Буґі страшенно влещував мене. А за якийсь час він уже достеменно знав, де ми сидимо й над якими програмами працюємо.

— Він збирався гакнути вас.

— Мабуть. Йому не знати як удалося з’ясувати моє ім’я — і це мене остаточно добило. Я став цілковитим параноїком і заявив, що хочу вийти з гри. Але було вже запізно. Буґі не погрожував, принаймні прямо. Він лише розводився про те, що ми разом могли б облагоджувати грандіозні справи й заробляти купу грошей. Зрештою, я погодився зустрітися з ним у Стокгольмі в китайському ресторані-поплавці на Седер-Меларстранд. Пам’ятаю, день був вітряний, я стояв там і мерз. А він усе не йшов. Я чекав не менш як півгодини. Згодом я подумав, що він мене просто перевіряв.

— А тоді він з’явився.

— Так. Спочатку я не повірив, що це він. Буґі був схожий на наркомана або жебрака, і якби я не побачив на його зап’ястку годинника «Патек Філіпп», то, певно, сунув би йому двадцять крон. Його руки були в підозрілих шрамах і саморобному татуажі. Ідучи, він чудернацько вимахував ними. Буґі був одягнений у жахливий тренч. Здавалося, що він живе на вулиці й, найдивніше, пишається цим. Лише годинник і черевики ручної роботи свідчили, що він таки вибрався з болота. Проте, очевидно, він не дуже хотів відриватися від свого коріння. Пізніше, коли я віддав Буґі все й ми запивали нашу угоду кількома пляшками вина, мені спало на думку спитати його про минуле.

— Заради твого ж добра, сподіваюся, що він розповів тобі якісь подробиці.

— Якщо хочеш розшукати його, то мушу попередити…

— Мені не потрібні поради, Арвіде. Я хочу фактів.

— Окей. Він був обережний, — вів далі Вранґе, — але про дещо він прохопився. Не втримався, мабуть. Він виріс у якомусь великому місті в Росії, хоч так і не сказав, де саме. За його словами, все було проти нього. Усе! Мати — повія й наркоманка, а батьком міг бути хто завгодно. Маленьким хлопчиком він опинився в жахливому дитячому притулку. Там був якийсь псих, що мав звичай класти його на різницький стіл у кухні й бити уламком палиці. Коли йому минув одинадцятий рік, він утік і почав жити на вулиці. Він крав, удирався в підвали й під’їзди, щоб трохи зігрітися, пив дешеву горілку, нюхав клей. З нього знущались і били. Але він виявив одну річ.

— Яку?

— Талант. Те, на що інші витрачали години, він міг робити буквально за кілька секунд. Буґі зрозумів, що він майстер злому, і це стало його першою гордістю, його відмітною ознакою. Якщо раніше він був нікчемним бездомним шмаркачем, на якого всі плювали, то тепер став хлопчиком, здатним проникнути будь-куди. Незабаром це обернулося на нав’язливу ідею. Цілими днями він мріяв зробитися таким, як Гудіні, тільки навпаки. Йому хотілося не вибиватися назовні, а ломитися всередину. Він тренувався, прагнучи підвищити свою майстерність, іноді по десять, дванадцять, чотирнадцять годин на день, і, кінець кінцем, за його словами, він став вуличною легендою. Він почав прокручувати солідніші операції, використовуючи крадені й самотужки вдосконалені комп’ютери. Буґі пролазив усюди й заробив купу грошей. Але все йшло на наркотики та всілякі дурниці. Його часто грабували й просто використовували. Виконуючи завдання, Буґі був тверезий, як скло, а потім лежав у наркотичному тумані, і на нього весь час хтось нападав. Він сказав, що був водночас генієм і цілковитим ідіотом. Та якось усе змінилося. Його врятували, витягли з пекла.

— Як?

— Він спав у якомусь будинку, що його мали знести, а коли розплющив очі й озирнувся, то побачив у жовтуватому світлі ангела.

— Ангела?

— Він так і сказав — ангела. Можливо, через контраст з усім іншим: з використаними голками, залишками їжі, тарганами і ще казна з чим. Буґі запевняв, що гарнішої жінки ніколи не бачив. Він насилу міг на неї дивитись і вирішив, що помирає. Його огорнула якась лиховісна урочистість. Але жінка якнайприродніше заявила, що зробить його багатим та щасливим і, якщо я правильно зрозумів, справдила свою обіцянку. Вона забезпечила його новими зубами й примістила в реабілітаційний центр. А ще допомогла вивчитися на інженера-комп’ютерника.

— І відтоді він зламує комп’ютери й краде для цієї жінки та її оточення.

— Так. Буґі став новою людиною. Ну, може, не зовсім новою, бо багатьма сторонами він залишився тим самим злодієм і голодранцем. Одначе каже, що не вживає ніяких наркотиків і весь вільний час присвячує знайомству з новітніми технологіями. Він чимало всього знаходить у даркнеті й стверджує, що страшенно багатий.

— А ця жінка, про неї він щось розповідав?

— Ні, тут він був надзвичайно обережний. Висловлювався так туманно й шанобливо, що я на якийсь час засумнівався, чи вона, бува, не виплід його фантазії чи галюцинація. Та я все ж гадаю, що вона існує. Коли Буґі казав про неї, я відчував фізичний страх. Він заявив, що скоріше помре, ніж зрадить її, і показав мені російського патріаршого хрестика — її подарунок. Знаєш, такий хрест, що біля основи має скісну поперечку, тому один її кінець указує вгору, а другий — униз. Він розповів, що поперечка натякає на Євангеліє від Луки й двох розбійників, розіп’ятих разом з Ісусом. Один розбійник віритьу нього — і зійде на небо. А другий насміхається з нього — і впаде в пекло.

— І якщо ти її зрадиш, то на тебе чекає те саме.