Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Ти що, здуріла?

— Мабуть, так, — відповіла вона. — Синдром дефіциту спочуття. Бузувірка. Щось таке.

Дівчина схопила його за руку з такою силою, яка налякала його до смерті.

— Отож, Арвіде, твої справи, щиро кажучи, кепські. Знаєш, чим я оце тепер захоплена? Знаєш, чому я здаюся трохи неуважною? — провадила вона.

— Ні.

— Я сиджу й намагаюсь придумати, що з тобою робити. Я розмірковую, як завдати тобі щонайнестерпніших страждань. Ось чому я трохи неуважна.

— Чого ти хочеш?

— Я хочу помститися, хіба ти не зрозумів?

— Ти верзеш дурниці.

— Аж ніяк, і, гадаю, ти теж це знаєш. Але є вихід.

— Що я маю зробити?

Він не розумів, чому так сказав. Що я маю зробити? Це прозвучало немов визнання провини, капітуляція, і він роздумував, як узяти свої слова назад і натиснути врешті на цю дівулю, щоб побачити, чи має вона якісь докази, чи просто блефує. Та він не зміг себе примусити. І лише згодом утямив, що не тільки через її погрози чи навіть надприродну силу її рук.

Річ була в шаховій партії й жертві ферзя. Арвіда охопив шок, і щось у підсвідомості підказувало йому: дівчина, яка так грає, знається на всіх його секретах.

— Що я маю зробити? — знову спитав він.

— Ти підеш зі мною й розкажеш усе, Арвіде. Ти розкажеш, за яких обставин продав Франса Балдера.

— Це диво, — сказав Бубланський, стоячи на кухні в будинку Ганни Балдер і розглядаючи зім’ятий малюнок, що його витяг зі сміття Мікаел Блумквіст.

— Не перебільшуй, — сказала Соня Мудіґ, яка стояла поруч.

Вона мала рацію. То були лише шахові клітини на аркуші паперу. Зрештою, як відзначив Мікаел, у цій роботі таки прозирало щось напрочуд математичне, ніби хлопчика більше цікавила геометрія клітин, ніж загрозлива тінь над ними. Але Бубланський усе одно був схвильований. Йому стільки разів казали, що Авґуст Балдер розумово обмежений і мало чим зможе їм допомогти. Та ось Бубланський тримає в руках хлопчиків малюнок, що дає йому більше надії, ніж усе інше в теперішньому розслідуванні. І це зміцнило його давнє переконання, що не можна нікого недооцінювати або чіплятися за упереджені міркування.

Звичайно, вони навіть не знали достеменно, чи справді Авґуст відтворив на папері мить убивства. Тінь могла, бодай теоретично, стосуватися до іншого випадку, і не було ніякої гарантії, що хлопчик бачив обличчя вбивці або зміг би його намалювати. І все ж у глибині душі Ян Бубланський у це вірив. І не тільки тому, що малюнок уже в такому стані був майстерний. Бубланський дослідив інші малюнки, навіть зробив копії й узяв їх із собою. І на них видніли не тільки перехід і світлофор, а й підтоптаний чоловік з тонкими губами, якого, суто з поліційного погляду, спіймали на гарячому. Той явно переходив вулицю на червоне світло. Аманда Флуд з його групи миттю впізнала в ньому колишнього безробітного артиста Руґера Вінтера, засудженого за керування автомобілем напідпитку й за напад.

Фотографічна точність Авґустового зору — мрія кожного слідчого з відділу вбивств. Проте Бубланський розумів, що покладати на це надто великі сподівання непрофесійно. Ану ж убивця був у масці або його обличчя вже стерлося з дитячої пам’яті? Зрештою, сценаріїв багато, і Бубланський похмуро глянув на Соню Мудіґ.