Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

Замість комп’ютерних ігор та досліджень штучного інтелекту Вранґе цікавився повіями й алкоголем. Хлопець мав грошенята, а з ними й купу проблем. Не давніш як цього ранку він ґуґлив у мережі фразу «Захист свідків, Швеція», і це, звісно, з його боку була необережність. І хоч він більше не контактував із «Соліфоном», принаймні через свій комп’ютер, вони, певно, ще й досі стежили за ним. Інакше то було б непрофесійно. Можливо, під новим зовнішнім виглядом у нього сталася якась внутрішня ломка, і це, звичайно ж, добре, бо відповідало намірам Лісбет. Коли вона знову зателефонувала до шахового клубу, — шахи, здається, залишалися єдиною сполучною ланкою Арвіда з минулим життям, — її несподівано повідомили, що Вранґе тільки-но туди прибув.

Тож вона спустилася маленькими сходами на Гелсінґеґатан і пройшла коридором у сіре, застаріле приміщення, де, розкидані по кутках, сиділи, згорбившись над шахівницями, чоловіки, переважно літні. Атмосфера в клубі була сонлива, тож ніхто не звернув уваги на появу Лісбет і не здивувався її присутності. Усі поринули в гру. Чути було лише, як клацають шахові годинники й раз по раз із вуст шахістів зриваються лайливі слова. На стінах висіли фотографії Каспарова, Маґнуса Карлсена, Боббі Фішера й навіть юного прищуватого Арвіда Вранґе, що грав з Юдіт Полґар.

Арвід в іншій, дорослій версії сидів за столом праворуч і, судячи з усього, пробував якийсь новий початок партії. Біля нього стояли два великі пакети з покупками. На ньому були жовтий кашміровий светр, гарно випрасувана біла сорочка й надміру стильні, як на таку обставу, блискучі англійські туфлі. Підійшовши до нього обережними, невпевненими кроками, Лісбет запитала, чи не хоче він з нею зіграти. У відповідь Вранґе оглянув її з голови до ніг і сказав лише:

— Окей.

— Дуже люб’язно з твого боку, — відповіла Лісбет, як чемна дівчинка, і сіла.

Коли вона пересунула пішака на е4, хлопець відповів ходом на b5 (польський гамбіт), після чого Лісбет заплющила очі, дозволивши йому вести гру.

Арвід Вранґе намагався сконцентруватися на грі, проте виходило в нього не дуже добре. На щастя, ця дівчина-панк була легка здобич. Грала вона непогано, як з’ясувалось, і, очевидно, захоплювалася шахами, але який з того пожиток? Він бавився з нею, і це мало справити враження. Хтозна, можливо, він навіть зможе вмовити її піти з ним додому після цього. Щоправда, вона була незговірлива, похмура, а Вранґе таких дівчат не любив. Одначе груди в неї гарні, і він міг би, мабуть, зігнати на ній усю свою злість. Ранок став катастрофою. Новина про вбивство Балдера добила його.

Він відчував не так горе, як страх. Сам себе Арвід Вранґе, звичайно ж, наполегливо переконував, що вчинив правильно. На що міг сподіватися цей клятий професор, поводившись з ним, як з порожнім місцем? Звісно, коли стане відомо, що Арвід його продав, то це видаватиметься негарним. Та він заспокоював себе, що такий ідіот, як Балдер, мав нажити собі не одну тисячу ворогів. А втім, у глибині душі Вранґе знав: події пов’язані одна з одною, і це до смерті лякало його.

Відколи Балдер почав працювати в «Соліфоні», Арвід хвилювався, що драма поверне на інше, і тепер йому хотілося, тільки щоб усе зникло. І саме тому, либонь, він зранку вирушив у місто, з маніакальною нав’язливістю накупив купу дизайнерського одягу й наостанок завітав до шахового клубу. Шахи й раніше часом відвертали його від поганих думок, і Вранґе вже справді покращало. Він відчував, що тримає все під контролем і готовий надалі спритно всіх їх дурити. Подивіться лишень, як він грає!

А дівчина, до речі, була не зі слабких. У її грі вгадувалося щось своєрідне, креативне, і вона, певно, дала б перцю з маком більшості присутніх. Але він, Арвід Вранґе, розбивав її вщент. Його гра була така мудра й витончена, що партнерка навіть не помітила, як він підкрадається до її ферзя. Потихеньку просуваючи свої фігури вперед, Вранґе таки взяв його, пожертвувавши кількома пішаками й одним конем, а тоді несерйозним тоном, фліртуючи так, щоб сподобатись дівчині, сказав:

— Sorry, baby. Your queen is down!

Однак у відповідь він не дістав нічого: ані усмішки, ані слова — зовсім нічого. Дівчина лише пришвидшила темп, ніби хотіла якнайскоріше відбути це приниження. Чом би й ні? Він залюбки скоротить процес, запросить її випити кілька келихів, а тоді відтрахає як слід. Можливо, в ліжку він не буде з нею так марципанитися. Та вона, певна річ, за те йому ще подякує. Ця паскудна лярва, мабуть, давно не мала сексу й уже точно не звикла до таких крутих хлопців, як він, — хлопців, які грають у шахи на такому рівні. Арвід вирішив похизуватися перед нею й показати їй шахову теорію найвищого класу. Але з цього нічого не виходило. Вранґе наштовхнувся на якусь незрозумілу непоступливість у грі. Він довго переконував себе, що це лише буяння уяви або результат кількох необережних ходів з його боку. Досить йому сконцентруватися, і він усе виправить. Арвід змобілізував увесь свій інстинкт переможця. Проте ставало тільки гірше.

Хлопець почувався в пастці, і хоч як намагався повернути собі ініціативу, та дівчина відбивала всі його випади. Кінець кінцем, йому довелося визнати, що баланс сил безповоротно змінився. Це було неймовірно! Він узяв її ферзя й не здобув переваги, а опинився в програшному становищі. Не могла ж вона свідомо пожертвувати ферзем? Ще й на ранній стадії гри? Це нереально. Про такі речі читають у книжках, але їх не втілюють у життя в шаховому клубі у Васастані, а надто дівчата-панки з пірсингом і поведінковими проблемами, та ще й у грі проти такого великого шахіста, як він. Однак порятунку вже не було.

Через чотири-п’ять ходів його неодмінно переможуть, тому Арвід не бачив іншої ради, як повалити вказівним пальцем свого короля й пробурмотіти привітання. Він хотів був кинути кілька слів на своє виправдання, та щось підказувало йому, що це тільки погіршить ситуацію. Раптом він відчув, ніби його поразка — не просто невдача, і, сам того не бажаючи, знову сахнувся. Хто, в біса, вона така?

Вранґе обережно подивився їй в очі. Дівка вже не здавалась йому такою похмурою, злегка невпевненою й непоказною. Тепер вона була, скоріше, холодна, немов хижак, що розглядає свою здобич. Йому зробилося так ніяково, наче поразка на шахівниці була лише прелюдія до чогось набагато гіршого. Арвід скоса глянув на двері.

— Ти нікуди не підеш, — сказала вона.

— Хто ти така? — запитав він.

— Та так, ніхто.

— То ми не зустрічалися раніше?

— І так, і ні.