Розділ «Частина I Невсипуще око»

— Я приїду, якщо зможу зловити таксі.

Давши йому свою адресу й поклавши трубку, Балдер потелефонував зашифрованою лінією професорові Стівену Ворбертонові в Лос-Анджелес і майже тридцять хвилин жваво проговорив з ним. Потім він устав, натяг джинси та чорну кашмірову водолазку й дістав пляшку «Амароне» — на випадок, якщо Блумквіст має схильність до таких утіх. Але, дійшовши до дверного отвору, злякано здригнувся.

Йому здалося, що він уловив якийсь блискавичний рух, ніби щось пропурхнуло попереду. Балдер став нервово придивлятися до пристані й моря, проте нічого не побачив. Там був той самий пустинний, охоплений бурею пейзаж, і Франс почав переконувати себе, що побачене — виплід його уяви, результат знервованості, принаймні спробував себе переконати. Він вийшов зі спальні й рушив уздовж великого вікна, маючи намір піднятися на горішній поверх. Раптом його знову охопила тривога. Він притьмом обернувся й цього разу справді помітив щось біля будинку сусіда Седервала.

Там, під захистом дерев, мчала якась постать, і хоча Франс бачив цього чоловіка лише коротку мить, та все ж зауважив, що той міцної статури, з рюкзаком за плечима й у темному одязі. Чоловік біг хильцем, і щось у його рухах свідчило про професіоналізм, наче він не раз бігав так, можливо, під час якоїсь давньої війни. Балдер зачекав кілька секунд і тільки тоді дістав з кишені мобільника, намагаючись зрозуміти, котрий з номерів у переліку його розмов належить прибулим до нього поліціантам.

Він не записав їхніх імен до своїх контактів, тож тепер сумнівався. Тремтливою рукою він набрав номер, що видався йому правильним. Спочатку ніхто не відповідав. Пролунало три, чотири, п’ять гудків, перш ніж чийсь засапаний голос вимовив:

— Блум слухає, що сталося?

— Я бачив якогось чоловіка, що біг уздовж дерев за будинком мого сусіда. Я не знаю, де він тепер. Але цілком можливо, що вже біля дороги поруч з вами.

— Гаразд, ми подивимося.

— Він здавався… — вів далі Балдер.

— Яким?

— Не знаю… спритним.

Дан Флінк і Петер Блум сиділи в поліційній машині, базікаючи про свою молоду колегу Анну Берцеліус та розмір її задка.

Петерові й Данові нещодавно випало пережити розлучення, попервах досить болючі. Вони обидва мали маленьких дітей, дружин, що відчували себе зрадженими, і батьків дружин, які на всі лади називали їх безвідповідальними негідниками. Але коли пристрасті вщухли, коли їм дозволили брати участь у вихованні дітей нарівні з дружинами й вони придбали нове, нехай і скромне, житло, чоловіки раптом усвідомили, як скучили за парубоцьким життям. Останнім часом, тими тижнями, коли діти були в матерів, вони пускалися берега й гульма гуляли до нестями, а потім, як замолоду, обговорювали всі деталі вечірок і зустрінутих там жінок, докладно коментуючи їхні тіла й майстерністьу ліжку. Одначе цього разу вони не встигли всебічно обговорити Анну Берцеліус, хоч як їм того хотілося.

У Блума задзвонив мобільний телефон, і вони обидва здригнулися. Почасти тому, що Блум змінив мелодію дзвінка на досить екстремальний варіант пісні «Задоволення»,[20] а насамперед, звичайно ж, через те, що ніч, буря й довколишня безлюдність зробили їх полохливими. Та ще й телефон Блум тримав у кишені штанів. А що вони сиділи на чоловікові дуже щільно, бо черево від усіх цих гульбищ неабияк збільшилося, то йому був потрібен час, щоб дістати його. Закінчивши телефонну розмову, поліціант мав збентежений вигляд.

— Що сталося? — спитав Флінк.

— Балдер побачив чоловіка, якогось спритного виродка.

— Де?

— Біля дерев за сусідським будинком. Хлопець, мабуть, прямує до нас.

Петер і Дан вийшли з машини. Цієї довгої ночі вони опинялися на свіжому повітрі вже багато разів, але так холодно їм ще не було. Мороз проймав їх аж до кісток, і з хвилину вони просто стояли, ніяково поглядаючи то праворуч, то ліворуч. А тоді вищий на зріст Петер узяв командування на себе і звелів Данові залишатися на дорозі, доки він сам спуститься до води.

Йому треба було зійти з невисокого пагорба, що простягався вздовж дерев’яного паркану й невеличкої алеї з недавно посадженими деревами. Снігу вже нападало досить багато, було слизько, а внизу бурхало море — затока Баґенсф’єрд, як здавалося Петерові. Він чудувався, що вода ще не замерзла. Можливо, через сильні хвилі. Буря шаленіла, і Блум вилаявся на неї й на нічні чергування, що руйнували його чудовий сон. Проте він спробував виконати свою роботу — можливо, не зі щирого серця, та все ж…