Розділ «Частина I Невсипуще око»

— Та стопудово є!

— Справді?

— Справді!

— Отже, ти надумав прийти сюди посеред ночі, п’яний як квач, щоб забрати дитину, — вів далі Петер, збираючись додати ще один нищівний коментар, але його урвав якийсь звук — слабке подзенькування, що долинало від води.

— Що це було? — спитав він.

— Ти про що? — озвався Дан, який уже знову стояв поруч і ніби нічого не чув.

Звук і справді був не дуже гучний. Принаймні так видавалося звідси.

Однак по тілу Петера пробігли мурашки, і це нагадало йому, що він відчув біля дерев та сміттєвих контейнерів. Петер уже хотів зійти вниз, щоб оглянути територію, але знову завагався. Можливо, він був наляканий чи просто нерішучий і некомпетентний — хтозна. Та коли він занепокоєно озирнувся, то почув, що наближається ще одна машина.

Повз них проїхало таксі й зупинилося біля Балдерових воріт. Це дало йому привід залишитися на дорозі. Поки шофер і пасажир таксі розбиралися з оплатою, Блум ще раз тривожно глянув у бік води і йому здалося, ніби він знову почув якийсь аж ніяк не заспокійливий звук.

Проте він не був упевнений. Аж тут відчинилися дверцята машини — і вийшов чоловік. Після хвилинного замішання Петер його впізнав. Це був журналіст Мікаел Блумквіст. І надав чорт усім цим знаменитостям зібратися саме тут, та ще й посеред ночі!

Розділ 10

Балдер стояв у спальні біля свого комп’ютера й мобільного телефона, дивлячись на Авґуста, який неспокійно схлипував у ліжку. Франсові було цікаво, що сниться хлопчикові. Може, якраз той незбагненний для нього світ? Балдер справді волів це знати. Він відчував, що йому хочеться почати жити, не закопуючись більше в квантових алгоритмах та вихідних кодах і не зсуваючись із глузду.

Йому бажалося знайти щастя й не мучитись через цей повсякчасний тягар у тілі, а навпаки, поринути в щось дике й прекрасне — може, навіть у любовний роман. Кілька секунд він напружено думав про жінок, що йому подобалися: про Ґабрієллу, Фарах та всіх інших.

Подумав він і про жінку, чиє прізвище, судячи з усього, було Саландер. Свого часу вона просто зачарувала його, і коли Балдер знову став згадувати про неї, йому здалося, ніби він побачив у ній щось добре знайоме й дивне. Раптом Франс зрозумів: вона чимось була подібна до Авґуста. Нісенітниця, звісно. Авґуст — маленький хлопчик-аутист. Лісбет теж не така доросла, і, певно, в ній таки е щось хлоп’яче, але в іншому вона його цілковита протилежність. Носить вона чорне, схожа трохи на панка й геть безкомпромісна. Проте Франсові спало на думку, що її очі випромінюють той самий дивний блиск, що був в Авґуста, коли він дивився на світлофор на Горнсґатані.

Балдер зіткнувся з Лісбет під час лекції в Королівському технологічному інституті, де він розповідав про технологічну сингулярність — гіпотетичний стан, коли комп’ютери стануть розумнішими за людину. Ледве він почав пояснювати поняття сингулярності з погляду математики й фізики, як відчинилися двері й до лекційної зали зайшла худа дівчина в чорному. «Це ганьба, — подумав він найперше, — що наркоманам більше нема куди піти». А тоді замислився, чи справді ця дівчина наркоманка. Вона не була така зледащіла, як усі наркомани, та, з другого боку, мала стомлений і невдоволений вигляд. Здавалося, вона зовсім не слухала його лекції. Дівчина просто сиділа, схилившись над столом. Зрештою посеред обговорення точки сингулярності в комплексному математичному аналізі, де межі стають нескінченними, він напрямки запитав її, що вона про це все думає. То було злостиво, по-снобістському. Навіщо втовкмачувати їй власні фанатичні знання?

І що ж сталося?

Дівчина підняла голову й сказала, що йому, замість сипати плутаними поняттями, краще б виявити скепсис, бо ж підмурок його розрахунків розвалюється. Це, скоріше, не якийсь фізичний колапс у реальному світі, а ознака того, що його власна математика не відповідає вимогам, тож він, по суті, вдається до справжнісінького популізму, містифікуючи сингулярності чорних дір, коли основна проблема полягає в тому, що квантова механіка не може обчислити гравітацію.

Потім вона з крижаною чіткістю, що викликала в залі гомін, дощенту розкритикувала теоретиків сингулярності, яких цитував Балдер. У відповідь він тільки приголомшено запитав:

— Хто ви, в біса, така?

Отак вони й познайомилися. Лісбет і далі вражала його. Вона зі швидкістю блискавки, лише самим ясним поглядом відразу збагнула, над чим Балдер працює, і коли він нарешті втямив, що в нього викрали технологію, то звернувся до неї по допомогу. Спільний секрет їх згуртував.