Розділ «Частина I Невсипуще око»

— Обіцяю, Ґабрієлло. А тепер я маю намір поспати кілька годин.

— Поспіть, а я підтримуватиму зв’язок із Флінком та Блумом і забезпечу вас завтра вранці надійнішим будинком.

Поклавши трубку, Франс знову спробував заспокоїтися. Проте в нього, як і раніше, нічого не виходило. Буря навіювала нав’язливі думки. Йому здавалося, ніби з моря на нього мчить щось лиховісне, і, сам того не бажаючи, він тривожно вслухався в найнезначніші звуки.

Він пообіцяв Ґабрієллі спершу поговорити з нею — це правда. Та невдовзі йому здалося, що чекати далі не можна. Усе, що Балдер так довго тримав у собі, поривалося назовні. Він усвідомлював, що це ірраціонально, що поспіх тут ні до чого. Надворі панувала ніч, і, попри те, що сказала Ґабрієлла, нині він почувався в більшій безпеці, ніж за весь останній час. У будинку й поліційна охорона, й першокласна сигналізація. Та легше від цього не ставало. Балдер страшенно хвилювався, тому знайшов номер, що його залишив Лінус, і зателефонував. Але Блумквіст, зрозуміло, не відповів.

Та й чому він мав відповідати? Була пізня година, і Балдер пошепки проторохтів голосове повідомлення, щоб не розбудити Авґуста. Тоді він устав, засвітив лампу на столику коло своєї половини ліжка й заходився перебирати книжки на полиці. Ця література аж ніяк не стосувалася до його роботи, і він неуважно й нервово почав гортати давній роман Стівена Кінга «Кладовище домашніх тварин». На Франса ще дужче наринули думки про лиховісні постаті, що мчать крізь нічну темряву. Довгий час він просто стояв з книжкою в руці, аж тут його пройняв жахливий здогад. Серед білого дня він, можливо, відкинув би його як нісенітницю, однак тепер це видавалося цілком імовірним. Франса охопило раптове бажання поговорити з Фарах Шаріф чи, ще краще, зі Стівеном Ворбертоном з Лос-Анджелеса, який точно не спав о такій порі. Уявляючи собі всілякі неприємні сценарії, Балдер подивився на море, ніч і нестримно швидкі хмари, що неслися небом. Цієї миті в нього задзвонив телефон, немов почувши його благання. Але то були, звісно ж, не Фарах і не Ворбертон.

— Мене звуть Мікаел Блумквіст, — сказав голос. — Ви мене шукали.

— Еге ж. Перепрошую, що телефонував о такій пізній порі.

— Нічого. Я однаково не спав.

— Вам зручно розмовляти?

— Безумовно. А я саме відповів на повідомлення нашої спільної знайомої — Лісбет Саландер.

— Кого?

— Вибачте, можливо, я все неправильно зрозумів, та мені подумалося, що ви найняли саме її, щоб перевірити ваші комп’ютери й виявити сліди можливого втручання.

Франс засміявся.

— Так. Боже, дуже чудна дівчина! — сказав він. — Та вона ніколи не називала мені свого прізвища, хоч ми якийсь час тісно спілкувалися. Я припустив, що в неї на те були свої причини, і не тиснув. Я познайомився з нею на одній зі своїх лекцій у Стокгольмському технологічному інституті. Коли-небудь я вам про це розповім — то було дивовижно. Але я хотів запитати… ну, вам це напевно видасться божевільною ідеєю…

— Іноді я люблю божевільні ідеї.

— Чи не хочете ви зараз до мене приїхати? Для мене це дуже важливо. Я маю одну історію й уважаю її за сенсацію. Це просто бомба! Я оплачу вам таксі сюди й назад.

— Дякую, проте я завжди сам оплачую власні витрати. Скажіть, а чому нам треба говорити посеред ночі?

— Бо… — Балдер вагався. — Бо в мене таке відчуття, що треба поспішати. Насправді це більше, ніж відчуття. Я дізнався, що мені загрожує небезпека. Лише годину тому навколо мого будинку хтось нишпорив. Правду кажучи, мені збіса страшно, і я радо виплесну з себе всю інформацію. Не хочу більше залишатися з нею сам на сам.

— Окей.

— Окей — що?