Розділ «Частина I Невсипуще око»

Він став прислухатися до звуків і озиратися довкола, але попервах не помічав нічого особливого. Було темно. Горів лише один ліхтар просто посеред причалу, і Петер рушив униз повз звіяний вітром садовий стілець. Наступної миті крізь величезне вікно він побачив Франса Балдера.

Балдер стояв у глибині будинку, напружено схилившись над великим ліжком. Можливо, він поправляв ковдру — важко було сказати. Здавалося, ніби Франсова увага була прикута до якоїсь маленької деталі в ліжку, і Петер тут був ні до чого. Йому належало обстежувати подвір’я. Проте щось у Балдерових рухах його захопило і на секунду чи дві він утратив пильність.

Коли Петер повернувся до дійсності, в нього виникло моторошне відчуття, ніби його хтось розглядає. Він швидко розвернувся й метнув очима туди-сюди, але нічого підозрілого виявити не зміг і вже почав заспокоюватися, аж раптом уловив відразу дві речі: раптовий рух коло блискучих сталевих сміттєвих контейнерів попід парканом і звук автівки на дорозі. Машина зупинилась, і в ній відчинилися двері.

Власне, нічого вартого уваги. Біля сміттєвих контейнерів цілком могла пробігти якась тварина, і навіть пізно вночі сюди можуть приїздити машини. А проте Блум напружився всім тілом і якусь мить просто розгублено стояв на місці. Аж тут почувся Данів голос:

— Хтось іде!

Петер не ворушився. Він відчував, що за ним спостерігають, і майже несвідомо намацав біля стегна табельну зброю, подумавши раптом про свою матір, колишню дружину й дітей, ніби от-от справді має статися щось серйозне. Дан знову закричав, тепер уже з ноткою відчаю:

— Поліція! Ані руш!

Петер побіг до дороги, хоча досі не був упевнений у правильності свого вчинку. Він не міг позбутися відчуття, що залишив біля сталевих сміттєвих контейнерів щось загрозливе й неприємне. Але раз його колега так кричить, то вибору нема, і Петерові навіть полегшало на душі. Він злякався більше, ніж хотів визнавати, тому поспішив уперед і, спотикаючись, вихопився на дорогу.

Удалині Дан гнався за чоловіком, що тікав похитуючись. Той мав широку спину й надто легкий, як на теперішню погоду, одяг. І хоч Петерові спало на гадку, що цього типа годі назвати спритним виродком, проте він побіг слідом. Досить швидко вони з Даном повалили втікача на землю біля рівчака, зовсім поруч із двома поштовими скриньками й маленьким ліхтарем, що слабо освітлював усю сцену.

— Хто ти, в біса, такий? — напрочуд агресивно заревів переляканий Дан.

Чоловік дивився на них розгубленими й водночас нажаханими очима. Він був без кепки, волосся й щетину на підборідді вкривав іній, і з усього було видно, що він змерз і взагалі почувався паскудно. Та головне — в його обличчі було щось неймовірно знайоме.

На мить Петер подумав, що вони зловили відомого розшукуваного бандита, і просто-таки надувся з гордощів.

Франс Балдер повернувся в спальню й знову підіткнув навколо Авґуста ковдру — можливо, щоб сховати його на той випадок, коли щось станеться. Раптом йому сяйнула божевільна думка, заснована на пережитому щойно почутті небезпеки й підкріплена розмовою з Ворбертоном. А що, як йому просто потьмарився розум з хвилювання та страху?

Відтак він зміркував, що ідея взагалі не нова, що вона ще визрівала в його підсвідомості довгими безсонними ночами в Каліфорнії. Тому він дістав ноутбук, свій маленький суперкомп’ютер, приєднаний до кількох інших машин, щоб мати достатню потужність, і запустив програму штучного інтелекту, якій присвятив увесь свій час, а тоді…

Він стер файл і всі резервні копії, відчувши себе злим богом, що знищив життя. Власне, так воно, певно, і було. Ніхто цього не знав, навіть він сам. Франс просто сидів і думав, чи буде він згодом жалкувати за цим і каятися. Справа його життя зникла лише від кількох ударів по клавішах.

Хоч як дивно, та Франс навіть трохи втихомирився, немовби відборонився бодай від однієї халепи. Він звівся на ноги і ще раз зиркнув на нічну бурю за вікном. Задзвонив телефон. То був Дан Флінк — другий поліціант.

— Я лише хочу повідомити, що ми зловили чоловіка, якого ви бачили, — сказав доглядач порядку. — Іншими словами, можете розслабитися. Ми тримаємо ситуацію під контролем.

— Кого ж ви зловили? — спитав Балдер.

— Не можу сказати. Він п’яний як барило, і нам треба його вгамувати. Просто хотів вас сповістити. Ми ще зателефонуємо вам.

Балдер поклав мобільника на столик поруч з ноутбуком і спробував себе привітати. Тепер чоловіка схоплено, і його дослідження не потраплять у чужі руки. Однак радісніше Франсові не стало, і спочатку він не розумів чому. Нарешті до нього дійшло: чоловік, який біг уздовж дерев, був точно не п’яний.