Розділ «Частина I Невсипуще око»

Коли о першій п’ятдесят вісім задзвонив телефон, Мікаел Блумквіст усе ще не спав. Але мобільник лишився в кишені джинсів, що лежали на підлозі, тож вчасно відповісти він усе-таки не встиг. Номер був прихований, і Мікаел вилаявся, заліз назад у ліжко й заплющив очі.

Ще однієї безсонної ночі він не витримає. Відколи Еріка близько півночі заснула, він лежав, крутився й думав про своє життя. Його майже ніщо не задовольняло, навіть стосунки з Ерікою. Він кохав її багато років, і вона його, судячи з усього, теж. Одначе тепер уже було не так просто, як колись. Можливо, Блумквіст почав відчувати симпатію до Ґреґера. Художника Ґреґера Бекмана, чоловіка Еріки, годі було назвати заздрісним або дріб’язковим. Навпаки, зрозумівши, що Еріці ніколи не вдасться забути Мікаела чи навіть обходитися без того, щоб зривати з нього одяг, Ґреґер не знавіснів і не пригрозив, що відвезе жінку в Китай. Він уклав з нею угоду: «Ти можеш бавитися з ним за умови, що завжди повертатимешся до мене». На тому й стали.

Вони створили menage a trois — нетрадиційне об’єднання, коли Еріка здебільшого ночувала вдома з законним чоловіком у Салтшебадені, але могла лишитися й у Мікаела на Беллмансґатані. Упродовж багатьох років Блумквіст уважав таке рішення за ідеальне. Цього, на його погляд, рано чи пізно мали б дійти численні пари, що жили під гнітом одношлюбності. Щоразу, коли Еріка казала: «Я свого чоловіка люблю більше, якщо можу побути й з тобою», — або коли Ґреґер на якійсь коктейльній вечірці обіймав його по-братньому, Мікаел дякував своїй щасливій зірці за їхню домовленість.

Проте останнім часом він почав сумніватися. Можливо, тому, що в нього взагалі з’явилося більше часу на роздуми над власним життям. Йому спало на гадку, що не все назване домовленістю насправді таким і є.

Навпаки, одна зі сторін може зухвало домагатися свого під виглядом спільного рішення, а незабаром так чи інакше виявиться, що хтось страждає, попри запевнення в протилежному. Дзвінок Еріки своєму чоловікові пізно ввечері був сприйнятий без особливого запалу. Хтозна, може, і Бекман цієї миті теж лежить без сну.

Мікаел змушував себе подумати про щось інше, навіть спробував трохи помріяти. Але нічого в нього не вийшло, тож кінець кінцем він устав, сповнений рішучості зробити що-небудь корисніше. Чому б не почитати щось про промислове шпигунство чи, ще краще, накреслити альтернативний фінансовий план для «Міленіуму»? Він одягся, сів за комп’ютер і взявся перевіряти свою поштову скриньку.

Там переважно було, як завжди, саме сміття, хоч кілька листів додали йому трохи сили. У тих листах свою підтримку напередодні битви з «Сернером» висловили Крістер, Малін, Андрей Зандер, а також Гаррієт Ванґер, і він відповів на них з більшою жадобою до боротьби, ніж насправді відчував. Потім Мікаел без ніякої надії перевірив документ Лісбет. І просяяв: вона відповіла! Озвалася вперше за багато років: «Балдерів інтелект зовсім не штучний. А як почувається твій? І що станеться, Блумквісте, коли ми створимо машину, трохи розумнішу за нас самих?»

Блумквіст усміхнувся, згадуючи їхню останню зустріч у кав'ярні на Сант-Паулсґатані. Він не відразу зметикував, що в її привіті було два запитання, і в першому з них — маленька насмішка, яка мала, на жаль, зерно правди. Так, у тому, що він публікував останнім часом, бракувало інтелекту й журналістської цінності. Як і багато хто з репортерів, він просто працював, часто-густо використовуючи заяложені вислови й кліше. Але тут уже нічого не вдієш, тож йому більше захотілося поміркувати над другим питанням Лісбет — над її маленькою загадкою. І не через те, що воно його особливо зацікавило, а, мабуть, тому, що він поривався написати у відповідь щось дотепне.

«Якщо ми створимо машину, розумнішу за нас самих, — міркував Мікаел, — що ж станеться?» Він пішов на кухню, відіткнув пляшку мінеральної води й сів за кухонний стіл. Поверхом нижче досить сильно закашляла пані Ґернер, а десь далеко, посеред міського гомону й бурі, завивала сирена швидкої допомоги. «Що ж, — розважав він, — тоді ми матимемо машину, здатну робити ті ж розумні речі, що й ми, плюс іще трохи, наприклад…» Мікаел голосно зареготав, уловивши саму суть питання. Така машина має також створювати щось розумніше, ніж вона сама, бо її ж створили ми, — і що ж тоді станеться?

Нова машина зможе робити щось розумніше за себе, те саме буде й з наступною машиною, і з наступною, і з наступною, і невдовзі творець усього цього, сама людина, стане для найновішого комп’ютера не цікавішою за лабораторних щурів. Ми спричинимо безконтрольний вибух інтелекту, як у фільмах «Матриця». Мікаел усміхнувся, повернувся до комп’ютера й написав: «Якщо ми створимо таку машину, то матимемо світ, де навіть Лісбет Саландер не зможе бути такою самовпевненою».

Він ще трохи посидів, дивлячись у вікно на те, що можна було розгледіти крізь сніговицю, і раз по раз позираючи через відчинені двері на Еріку, яка міцно спала й нічого не знала про машини, розумніші за людей, чи принаймні не журилася ними саме цієї миті.

Мікаелові здалося, ніби дзенькнув телефон, — і справді, йому надійшло нове повідомлення на голосову пошту. Він розхвилювався, сам не знаючи чому. За винятком колишніх коханок, що телефонували сп’яну, бажаючи сексу з ним, ночами зазвичай надходять тільки погані новини. Голос на автовідповідачі звучав змучено: «Мене звуть Франс Балдер. Розумію, що телефонувати так пізно непристойно. Перепрошую за це. Але в мене досить критична ситуація. Принаймні мені так видається. Я щойно дізнався, що ви намагалися зі мною зв’язатися, — дивовижний збіг. Я давно хотів вам дещо розповісти, і, думаю, вас це зацікавить. Буду вдячний, якщо ви зв’яжетеся зі мною якнайшвидше. Відчуваю, що справа нагальна».

Наостанок Балдер залишив свій телефонний номер і адресу електронної пошти. Блумквіст записав їх і ще трохи посидів, стукаючи пальцями по кухонному столу, а тоді набрав номер.

Балдер лежав у ліжку, схвильований і переляканий. Він, одначе, почувався вже трохи спокійніше. Машина, що під’їхала до його гаража, виявилася поліційною охороною. У ній, нарешті, прибули двоє чоловіків років сорока — один дуже високий, а другий досить маленький. Обидва на вигляд були злегка самовпевнені й мали однакові модні короткі стрижки. Але поводилися досить ґречно, перепросивши за запізнення.

— «Мілтон сек’юриті» й Ґабрієлла Ґране з СЕПО поінформували нас про ситуацію, — сказали вони.

Отже, поліціанти знали, що якийсь чоловік у кепці й темних окулярах нишпорив по його подвір’ю і що їм треба бути насторожі. Тому вони відмовилися від пропозиції випити на кухні по чашці гарячого чаю. Їм хотілося перевірити будинок, і Франс подумав, що це професійно й розумно. У нього не склалося про них надто приємного враження, та, з другого боку, занадто поганого враження теж не склалося. Записавши їхні телефонні номери, він повернувся в ліжко, до Авґуста, що, як і раніше, спав, скрутившись калачиком, із зеленими затичками у вухах.

Проте заснути Балдер, звісно ж, не зміг. Він усе прислухався до звуків розбурханої бурі й зрештою сів на ліжку. Треба хоч щось зробити, а то він збожеволіє. Франс перевірив свій мобільний телефон. Йому залишив два повідомлення Лінус Брандел, який явно був розлючений і водночас наче виправдовувався. Спочатку Балдер хотів просто покласти трубку: слухати Лінусове скиглення він не мав сили. Однак він усе-таки вловив кілька цікавих речей. Лінус розмовляв з Мікаелом Блумквістом з журналу «Міленіум», і тепер той хоче з ним зв’язатися.

— Мікаел Блумквіст… — промиркав Франс. — А що, як він стане моїм зв’язком із зовнішнім світом?

Балдер небагато знав про шведських журналістів, але про Мікаела Блумквіста чув. Той, як Франсові було відомо, завжди глибоко копає у своїх статтях і ніколи не піддається тискові. Це, власне кажучи, ще не означає, що він підійде для такої роботи. Балдер пригадав, що десь чув про нього й менш утішні речі. Саме тому він устав і знову зателефонував Ґабрієллі Ґране, яка знала про медійний світ майже все й сказала, що працюватиме всю ніч.

— Алло, — відповіла вона відразу ж. — Я саме збиралася з вами зв’язатися. Я роздивляюся на чоловіка з камери спостереження. Нам усе-таки треба вас негайно переселити.