Розділ «ДОДАТКИ»

У дні нуменорських королів цей облагороджений вестрон поширився настільки, що ним заговорили навіть їхні вороги; самі дунадани користувалися вестроном усе частіше, тож у час Війни за Перстень ельфійську мову знали тільки деякі мешканці Ґондору, а говорили повсякденно нею ще менше. Ці люди населяли здебільшого Мінас-Тіріт і його околиці, а також землі підлеглих князів Дол-Амрота. Однак майже всі назви місцевостей і власні імена в Ґондорі були ельфійськими за формою та змістом. Походження їхнє забулось, і з’явилися вони, очевидно, ще раніше за ті часи, коли нуменорці відпливли за Море; до таких слів належать Умбар, Арнах, Ерех, а також назви гір Ейленах і Ріммон. Форлонґ — ім’я того ж типу.

Більшість людей у північних областях західних земель була нащадками едайнів Першої Епохи або їхніх найближчих родичів. Тому їхні мови були споріднені з адунайською і деякі з них іще зберегли подібність із загальною мовою. Це, зокрема, народи долини у верхів’ях Андуїну, беорнінги, та дикуни зі західного Морок-лісу, а далі на північ і схід — люди Довгого Озера та Долу. З долини між Ірисною та Карроком прийшло плем’я, відоме в Ґондорі як рогірими, Повелителі коней. Вони все ще говорили мовою предків і по-новому назвали майже всі місцевості нової батьківщини; а себе вони називали еорлінгами, або людьми Марки Вершників. Однак правителі цих людей вільно володіли загальною мовою та вимовляли слова шляхетно, за взірцем їхніх союзників у Ґондорі; бо в Ґондорі, звідки прийшов вестрон, він зберігся в найбільш витонченому й архаїчному вигляді.

Зовсім окремою була мова дикунів із Друаданського лісу. Також окремою або тільки віддалено спорідненою була мова сірян. То було нечисельне плем’я, предки якого населяли долини Білих Гір іще у прадавні часи. Мертві з Гірського Скиту — з їхнього роду. Однак у Темні Роки вони відійшли до південних долин Імлистих Гір, а звідти дехто з них перебрався в пустельні землі на півночі, аж до самих Курганів. Від них походять мешканці Брі; та задовго до того вони стали підлеглими Північного Королівства Арнору і прийняли загальну мову. Лише в Сірому Краї люди зберегли давні мову та звичаї — потайний народ, що неприязно ставився до дунаданів, а рогіримів просто ненавидів.

У цій книзі їхня мова не зустрічається, крім прізвиська форґойли, як вони прозивали рогіримів (кажуть, це означало «солом’яні чуби»). Сірий і сіряни — такі назви дали їм рогірими за темний колір шкіри та волосся цих людей.

Гобіти Ширу та Брі на той час уже, мабуть, тисячу років як прийняли загальну мову. Вони користувалися нею на свій манір — вільно та недбало, хоч освіченіші з-поміж гобітів уміли розмовляти класичною мовою, коли того вимагала ситуація.

Не збереглося жодних слідів власне гобітської мови. Імовірно, у прадавні часи гобіти користувалися мовою людей, біля котрих або серед котрих вони жили. Таким чином, прийшовши до Еріадору, вони швидко засвоїли загальну мову і ще до часу поселення у Брі вже почали забувати колишню власну. То була, очевидно, мова людей із верхів’їв Андуїну, споріднена з мовою рогіримів, хоча південні вперти, вочевидь, прийняли мову, близьку до сірянської, ще перш ніж прийшли на північ до Ширу[52].

За життя Фродо незначні сліди цих мов усе ще зберігались у місцевих словах та іменах, багато з яких дуже нагадують слова з Долу чи Рогану. Найпромовистішими були назви днів, місяців і пір року; деякі інші слова такого ж типу (наприклад, метом чи сміал) все ще залишались у загальному вжитку, але більшість їх збереглась саме в назвах місцевостей у Брі та Ширі. Власні імена гобітів також були незвичні й, можливо, прийшли з глибокої давнини.

Гобітами мешканці Ширу називали себе й усіх своїх родичів. Люди називали їх дрібнолюдиками, ельфи — періаннатами. Походження слова гобіт забуте. Однак можна припустити, що спершу це була назва, яку використовували шерстоноги для блідошкірів і впертів, і насправді вона є скороченою формою від слова, що в повній формі збереглося в Рогані: голбитла, «будівничий нір».

Енти. Найдавніше з племен, які дожили до Третьої Епохи, — це онодрими, або ениди. Ент — це форма їхнього імені мовою Рогану. У сиву давнину ентів знали елдари, і саме елдарам енти завдячують якщо не мовою, то принаймні бажанням говорити. Мова, яку вони створили, не подібна на жодну іншу: протяжна, урочиста, пишна, багата на повторення, закручена; утворена зі стількох відтінків голосних та інтонаційних відмінностей, що навіть найосвіченіші елдари не намагалися відобразити її на письмі. Енти користувалися цією мовою лише у спілкуванні між собою, та в них не було потреби її приховувати, бо ніхто не міг її вивчити.

Проте самі енти були здібні до мов, вивчали їх швидко й ніколи не забували. Та вони віддавали перевагу мовам елдарів, а понад усе любили давню високоельфійську мову. Дивні слова й імена, які гобіти записали з уст Древлена й інших ентів, є, отже, ельфійськими або уривками з ельфійських фраз, поєднаних по-ентськи[53]. Деякі з них — із мови квенья, наприклад, Тауреліломеа-тумбалеморна Тумбалетауреа Ломеанор, що приблизно означає: «Лісобагатотінний-глибокодолинночорний Глибокодолиннолісистий Похмурий край», а Древлен мав на увазі приблизно таке: «Чорна тінь лежить у глибоких долинах лісу». Деякі слова — синдарські: Фанґорн, «гілляста борода», Фімбретіль, «струнка береза».

Орки та чорномова. Орки — ім’я роганського походження, яким усі народи називали це мерзенне плем’я. Синдарською юно звучало «орх». Явно спорідненим було слово урук із чорномови, хоча ним зазвичай називали тільки великих орків-вояків, котрі в той час виходили з Мордору й Ізенґарду. Для менших порід існувало, особливо в урук-хаїв, слово снаґа, «раб».

Перших орків виростила у Прадавні Часи Темна Сила на Півночі. Кажуть, власної мови вони не мали, та підбирали все, що могли, в інших мовах і перекручували на свій смак; але в них вийшла тільки груба говірка, якої не вистачало навіть для їхніх власних потреб, хіба що для лайок і прокльонів. І ці створіння, сповнені люті й ненависті навіть до одноплемінників, швидко створили стільки варварських діалектів, скільки було їхніх груп чи поселень, тож орківська мова мало допомагала у спілкуванні між різними племенами.

Тому у Третю Епоху для спілкування між племенами орки користувалися мовою вестрон; багато найстарших племен, як, наприклад, ті, що жили на Півночі та в Імлистих Горах, віддавна користувалося вестроном як рідною мовою, хоч у їхній вимові вестрон звучав не набагато приємніше за орківську мову. В цій говірці слово тарк, «людина Ґондору», було зниженою формою слова такріл із мови квенья, що вестроном означало «уроджений нуменорець».

Кажуть, чорномову придумав у Темні Роки Саурон, і він бажав навчити її всіх тих, хто йому служив, але це йому не вдалося. Проте з чорномови було утворено багато слів, які у Третю Епоху поширилися серед орків, як-от ґхаш, «вогонь». Але після першого повалення Саурона цю мову в її давній формі забули всі, крім Назґулів. Коли Саурон іще раз повстав, вона знову стала мовою Барад-дура та капітанів Мордору. Напис на Персні було зроблено давньою чорномовою, тоді як прокльони мордорського орка є зниженою формою, яку вживали солдати Темної Вежі, чиїм капітаном був Ґрішнах. «Шаркі» цією мовою означає старий чоловік.

Тролі. Словом троль перекладали синдарське тороґ. На початках, у сутінках Прадавніх Часів, тролі були тупими та незграбними істотами і розмовляли не більше за тварин. Але Саурон використав їх, навчивши, чого вдалось, і наповнивши їхній розум злостивістю. Так тролі навчилися, як могли, мови орків, а в західних землях кам’яні тролі розмовляли заниженою загальною мовою.

Та під кінець Третьої Епохи в південному Морок-лісі й у горах на межі Мордору з’явилася небачена доти порода орків. Чорною мовою вони називались «олоґ-хаї». У тому, що вивів їх Саурон, ніхто не сумнівався, хоча з якого матеріалу — не відомо. Дехто вважає, що це не тролі, а орки-велети; але олоґ-хаї і тілом, і свідомістю відрізнялися навіть від найбільших орків, котрих вони перевершували розміром і силою. Були вони тролями, проте наділеними злою волею їхнього господаря: мерзенне плем’я, сильне, спритне, люте, хитре і твердіше за камінь. На відміну від давнішого племені Сутінків, їм не шкодило сонячне світло, допоки воля Саурона мала на них вплив. Говорили вони мало і знали тільки чорну мову Барад-дура.

Гноми. Гноми — особливе плем’я. Про їхнє дивне походження та про те, чому вони і подібні, й не подібні на ельфів і людей, розповідає «Сильмариліон»; однак ельфи Середзем’я цієї оповіді не знали, а в легендах людей пізніших часів їх часто плутали з іншими народами.

Здебільшого це витривалий завзятий народ; вони потайні, роботящі, добре пам’ятають завдану кривду (і зроблене добро), люблять камінь, самоцвіти, цінують витвори майстерних рук більше, ніж те, що живе саме по собі. Але за природою вони не злі, й тільки поодинокі гноми служили Ворогові з доброї волі, чого би не приписували їм люди. Бо люди давнини жадали їхнього багатства і творіння їхніх рук, і між цими народами існувала ворожнеча.

Та у Третю Епоху в багатьох місцях гноми і люди товаришували; і гноми, згідно з їхньою природою, мандруючи, працюючи і торгуючи по всіх краях, як це вони робили після зруйнування їхніх давніх володінь, навчилися мов людей, серед котрих вони селились. Однак потай (цю таємницю, на відміну від ельфів, вони не розкривали нікому, навіть друзям) вони користувалися власною дивною мовою, яка мало змінилася з часом; бо вона стала радше мовою мудрості, ніж такою, яку засвоюють із дитинства, і вони дбали про неї та оберігали її як скарб минулого. Мало кому з інших народів вдалося її вивчити. У цій оповіді вона з’являється лише з назвами, які повідомив Ґімлі своїм товаришам, а ще — з бойовим кличем, який він вигукував у бою під Горнбурґом. Зрештою, ці слова не були таємними, і чули їх на полях багатьох битв іще коли світ був молодий: «Барук Казад! Казад ай-мену!» — «Сокири гномів! Гноми йдуть на вас!»

Однак ім’я Ґімлі, як і імена всіх його одноплемінників, походить із Півночі (з мови людей). Їхні власні імена — таємні та справжні, імена «для своїх» — гноми не відкривали ніколи й нікому. Навіть на могилах вони їх не надписували.