Розділ «ДОДАТКИ»

Кірт уперше винайшли у Белеріанді синдарці та довго вживали його тільки для нотування імен і коротких літописних записів на дереві чи камені. Своїм походженням він завдячує гострокутним формам, дуже схожим на руни наших часів, хоча вони різняться деталями та геть інші за розміщенням. Кірт у старішій і простішій формі поширився на схід у Другу Епоху, ставши відомим багатьом народам, включно з людьми та гномами і навіть орками: кожен народ прилаштував кірт для власної мети й відповідно до власного таланту чи нездарності. Одну таку просту конфігурацію все ще вживали люди Долу, а подібну до неї — рогірими.

Та перед завершенням Першої Епохи у Белеріанді кірт переробили й удосконалили, чим частково завдячують впливу нолдорського тенґвару. Найпишніша й усталена форма цих літер називалася Даеронський алфавіт, оскільки, згідно з ельфійським переказом, вважалося, що їх намалював Даерон, співець і мудрець при королі Тінґолі Доріатському. В елдарів Даеронський алфавіт не розвинувся до справжніх рукописних штампів, оскільки для письма ельфи перейняли феанорські літери. Переважна частина західних ельфів справді відмовилася від рун. Одначе у краю Ереґіон Даеронський алфавіт вживався і далі й навіть перейшов до Морії, де став найулюбленішим алфавітом гномів. Він іще довго перебував у їхньому вжитку і помандрував із ними на північ. Потому, вже в пізніші часи, його часто називали «Анґертас Морія», тобто «Довгі Рунні Ряди Морії». Як і мовою, гноми послуговувалися такими письменами, які побутували в той час, і багато з них майстерно писали феанорськими літерами, щоправда, для власної мови вони пристосували кірт, розробивши писані букви.

У таблиці подано всі літери офіційної для рукописних книг форми, які повсюдно вживалися на Західних землях у Третю Епоху. Такий порядок був найвживаніший на той час і згідно з ним, зазвичай, поіменно називалися літери.

Це письмо початково не було «алфавітом», тобто випадковим набором букв, кожна з яких має окреме значення та називається у традиційному порядку, безвідносно до форм і функцій. Радше це була система приголосних знаків, схожих за формою та стилем, які можна пристосовувати до мови, з якою зустрілися (чи винайшли її) елдари. Жодна з букв сама не мала сталого значення, хоча певні зв’язки між ними з часом почали простежуватися.

Система містить двадцять чотири первинні літери, 1-24, впорядковані за чотирма темарами (серіями), кожна з яких має шість т'сллер (ступенів). Існували також додаткові літери, прикладами яких є літери 25–36. З них лише 27 і 29 виразно незалежні літери, решта ж — модифікації інших букв. Було також кілька тегтар (знаків) різноманітного вжитку. Вони не наведені в таблиці[45].

Первинні літери складалися з телко (основ) і лува (дуг). Форми 1–4 вважаються звичайними. Основа може бути подовженою, як у 9-16, чи стягненою, як у 17–24. Дуга може бути відкритою, як у серіях І і III, або закритою, як у серіях ІІ та IV, й у будь-якому разі вона може подвоюватися, як у 5–8.

Теоретична свобода застосування зазнала змін у Третю Епоху через усталеність, що серія І переважно використовувалася для зубних чи m-серій (тинкотема), а серія II — для лабіальних чи n-серій (парматема). Застосування серій III та IV варіювалося відповідно до вимог окремих мов.

У мовах, подібних до вестронської, де багато приголосних звуків на зразок наших ч, дж, ш, для них усталено вживали серію III; аналогічно серію IV вживали для звичайних к-серій (калматема). У мові квенья, де, крім калматеми, існують також палатальна серія (т’єлпетема) та лабіалізована серія (квессетема), палатальні звуки позначалися феанорським діакритичним знаком «наступний й» (зазвичай дві підбуквені крапки), а серія IV була кв-серією.

У межах цих правил загального вжитку спостерігались і певні відношення. Нормальні літери — ступінь 1 — позначали «глухі проривні»: m, n, к і т. д. Подвоєння дуги вказувало на участь голосу: тож якщо 1, 2, 3, 4 = m, n, ч, к (чи m, n, к, кв), то 5, 6, 7, 8 = д, б, дж, ґ (чи д, б, ґ, ґв). Подовження основи вказувало на перехід приголосного у «спірант», набуваючи відтак сутності ступеня 1, ступеня 3 (9-12) = міжзубний m (глухий — подібний до англ. [Ѳ]), ф, ш, ч (чи т [Ѳ], ф, х, хв/гв) і ступеня 4 (13–16) = дг, в, зг, ґг (чи зг, в, ґг, ґгв/в (губний — [у]).

Початково феанорська система мала ступінь із основами, які виходили над і під рядки. Вони, як правило, позначали аспіровані приголосні (наприклад, т+к, n+г, к+г), проте могли позначати й інші необхідні приголосні варіації, їх уже не потребували мови Третьої Епохи, які послуговувалися цим письмом, але поширені форми широко вживалися як варіативні (помітніше віддалені від ступеня 1) ступенів 3 та 4.

Ступінь 5 (17–20) зазвичай позначав носові приголосні: так, 17 і 18 найчастіше вживалися для н i м. Згідно з принципом, наведеним вище, ступінь 6 мав би містити глухі носові; втім, оскільки такі звуки (як-от валійський nh чи староанглійський hn) були надзвичайною рідкістю в аналізованих мовах, ступінь 6 (21–24) найчастіше вживано для редукованих чи «напіввокалічних» приголосних кожної серії. Він складався з найменших і найпростіших форм серед первинних букв. Таким чином, 21 часто вживався для редукованого (невібранта) р, який спочатку зустрічався в мові квенья та вважався найредукованішим приголосним тинкотеми. 22 широко вживався для у. Тоді як серія III вважалася палатальною серією, то 23 зазвичай вживався як приголосний й[46].

Оскільки деякі звуки ступеня 4 мали тенденцію редукуватися при мовленні, а відтак наближатися чи зливатися зі звуками ступеня 6 (як описано вище), багато останніх втратили чітке використання в елдарських мовах. Саме з їх позначень головно розвинулися букви на позначення голосних.

Стандартне для мови квенья написання походить із описаного вище застосування літер. Ступінь 2 вживався для частих нд, мб, нґ, нґв, оскільки б, ґ, ґв виникали тільки в цих сполученнях, тоді як рд, лд мали окреме буквене позначення 26, 28. Подібно ступінь 4 використовувався для надзвичайно поширених сполучень нт, мп, нк, нкв, бо мова квенья не мала дг, ґг, ґгв, а для в вживали літеру 22. Див. назви букв квенья (Ч. III).

Додаткові літери. № 27 стандартно позначає л. № 25 (за походженням — модифікація 21) позначає «повний» вібрант р. №№ 26 і 28 були їхніми модифікаціями. Вони відповідно часто позначали глухі р (рг) і л(лг). Але в мові квенья вони позначали рд і лд. 29 позначала с, а 31 (із подвійним гачком) — з в тих мовах, де він був. Інвертовані форми — 30 і 32, — незважаючи на можливість вживання окремих літер, найчастіше позначалися через варіанти 29 і 31 для зручності при написанні, наприклад, вони часто супроводжувалися накладеними тегтар.

№ 33 походив од видозміни позначення певної (редукованої) відміни 11; її ж найчастішим уживанням у Третю Епоху був г. 34 найчастіше вживалася (якщо вживалася) для глухих у (гв). 35 і 36, коли позначали приголосні, відповідно застосовувалися до й і у.

Голосні були у багатьох конфігураціях тегтар, розміщених над приголосною буквою. У таких мовах, як квенья, де більшість слів закінчується на голосний, на попередньому приголосному ставилася тагта; а в таких, як синдарська, де більшість слів закінчується на приголосний, вона ставилася на наступному приголосному. Якщо ж у необхідній позиції не було приголосного, тегта ставилася над «короткою підставкою», яка у звичайній формі виглядала як «і» без крапки. Оцих тегтар, які вживалися різними мовами як голосівки, було чимало. Найпоширеніші, зазвичай на позначення варіантів е, і, а, о, у, ілюструють наведені приклади. Три крапки, найуживаніші при писаному а, розміщувалися по-різному у скорописах, часто вживаючись як знак наголосу[47]. Одна крапка та «гострий наголос» часто вживалися з і й е (а подекуди — з е й і). Завитки були в о й у. У написі на Персні завиток, відкритий управо, стосується у; проте на титульній сторінці він означає о, а завиток, відкритий уліво, — у. Перевагу надавали правому завитку, а застосування залежало від мови: в чорномові о було рідкісним.

Довгі приголосні зазвичай позначалися так: тегта над «довгою підставкою», яка у звичайній формі виглядала як j без крапочки. З цією метою тегтар могли подвоюватись. Однак це часто робилося зі завитками і деколи з «наголосом». Дві крапки найчастіше вживалися для позначення наступного й.

Напис на Західних воротах ілюструє спосіб «повного письма», де голосні позначені окремими літерами. Усі вокалічні літери синдарської мови показано. Можна відзначити вживання № 30 для вокалічного й, а також зображення дифтонгів через розміщення тегта для наступного й над позначенням голосної букви. Позначення наступного у (необхідного для ау, ав) передавав у цьому способі письма у-завиток чи його модифікація ~. Проте дифтонги часто виписували повністю, як у транскрипції. У цьому способі довготу голосних зазвичай визначав «гострий наголос», який називався андалайс, «довга позначка».

Крім уже згаданих тегтар, були ще й інші, які головно вживалися для того, щоби скоротити писання, особливо через неповне написання частих приголосних сполучень. Серед них планка (чи знак, подібний на іспанську тильду) над приголосним часто вказувала, що йому передує носовий певної серії (як у нт, мп чи нк). Утім, аналогічний знак, що ставився під буквою, здебільшого позначав довгий чи подвоєний приголосний. Гачечок, спрямований донизу та приєднаний до дуги (як у гобітах, останньому слові на титульній сторінці), вказував на наступний с, особливо у сполученнях тс, пс, кс (екс), таких поширених у мові квенья.

Звичайно, немає «виду письма» для передачі української мови. Один такий можна фонетично витворити з феанорської системи. Короткий приклад на титульній сторінці не ставить собі завдання це довести. Він радше є прикладом того, що міг би написати мешканець Ґондору, вагаючись між значеннями літер, знайомих йому з його «виду письма», і традиційною українською орфографією. Необхідно зазначити, що крапка знизу (одне з уживань, що позначало редуковані голосні) тут означає ненаголошений сполучник і.