Розділ «ДОДАТКИ»

Назви літер. У всіх видах письма кожна буква та знак мають назви, проте їх винайшли для того, щоби вони відповідали чи описували фонетичне вживання в кожному окремому виді письма. Однак часто, особливо при описі вживання літер в інших видах, виникало бажання послуговуватися назвою для самої літери як форми. З цією метою «повні назви» квенья вживалися загалом, навіть коли стосувалися суто вжитку квенья. Кожна «повна назва» була в мові квенья справжнім словом, яке містило описувану літеру. По змозі вона була першою літерою слова, та якщо зазначений звук чи звукосполучення не вживались у початковій позиції, то вони йшли відразу ж за першою буквою слова. Назви літер, які розміщено в таблиці, були (1) тінко — метал, парма — книга, калма — лампа, квессе — пір’я; (2) андо — ворота, умбар — фатум, анга — залізо, унґве — павутина; (3) тулє [бул’е] — дух, формен — північ, гарма — скарб (чи ага — гнів), гвеста — бриз; (4) анто — рот, ампа — гак, анка — щелепи, ункве — западина; (5) нумен — захід, малта — золото, нолдо (давніше нголдо) — нолдорець, нвалме (давніше нґвалме) — мука; (6) оре — серце (внутрішній голос), вала — небесна сила, анна — дар, вілья — повітря, небо (давніше увілья); ромен — схід, арда — район, ламбе — язик, алда — дерево; сілме — світло, сілме нукверна (перевернуте с), аре — сонячне світло (чи ессе — ім’я), аре нукверна; г’ярмен — південь, гвеста сіндарінва, янта — міст, уре — спека. Варіанти назв з’явилися через зміни в мові квенья, що стались у Вигнанні. Так, № 11 називався гарма, коли означав спірант ч в усіх позиціях; коли ж він перейшов у початкове придихове г[48] (не міняючись у серединній позиції), винайшли назву ага. Аре спочатку було азе, та коли це з злилося з № 21, цей знак у мові квенья стали вживати для дуже частого сс і назвали його ессе. Гвеста сіндарінва, або «сіро-ельфійське гв», називалося так тому, що в мові квенья 21, власне, позначав звук гв, і не було потреби в різних знаках для хв і гв. Найпоширенішими та найуживанішими назвами букв були 17 н, 33 гй, 25 р, 9 ф: нумен, г’ярмен, ромен, формен = захід, південь, схід, північ (пор. синдарською: дун чи аннун, гарад, ргун і амрун, фород). Ці літери зазвичай позначалися знаками Зх., Пд., Сх., Пн. навіть у мовах, які послуговувались іншими термінами. На Західних землях вони називались у цьому порядку, починаючи зі заходу та повертаючись до нього; г’ярмен і формен означали регіон ліворуч і регіон праворуч (протилежно до розташування у багатьох людських мовах).

Кертас Даерон спочатку вигадали виключно для синдарської мови. Найстарішими кірт були №№ 1, 2, 5, 6; 8, 9, 12; 18, 19, 22; 29, 31; 35, 36; 39,42, 46, 50, а також керт, що змінювався між 13 і 15. Розподіл значень був не однаковий. №№ 39,42,46, 50 були голосними і такими залишились у подальшому розвитку. №№ 13, 15 вживалися для г чи с, як 35 — для с чи г. Така схильність до вагання при встановленні позначень для с та г спостерігалась і надалі. У тих символах, які складали з «основи» та «гілки», 1-31, додавання гілки, якщо тільки однієї, робилося з правого боку. Доточування її зліва не було рідкісним, але не мало жодного фонетичного значення.

Давніша форма розширення й опрацювання цього кертас називалась Анґертас Даерон, оскільки зміни старих кірт приписували Даеронові. Однак головні додатки, введення двох нових серій (13–17 і 23–28) насправді, найімовірніше, були винаходами нолдорців із Ереґіону, котрі взялися позначати звуки, яких не було в синдарській мові.

У перевпорядкуванні Анґертас спостережено такі принципи (очевидно, інспіровані феанорською системою): (1) додавання наголосу до гілки для «дзвінкості»; (2) перевертання керт для вираження «спіранта»; (3) розміщення гілки по обидва боки основи для дзвінкості й назальності. Цих правил старанно дотримувалися, за одним винятком. Синдарська (прадавня) мова потребувала знака на позначення звука м (чи носового в), й оскільки цьому найкраще відповідала перевернута позначка звука м, реверсивному № 6 дали значення м, а № 5 — гв.

№ 36, який, теоретично, позначав з, у письмі синдарської та мови квенья позначав сс (пор.: феанорський 31). № 39 вживався або для і, або для и (близького до приголосного й); 34, 35 однаково вживалися для с; а 38 позначав часту послідовність нд, хоча за формою це не зовсім чітко відповідало зубним приголосним.

Розміщені в Таблиці Значень ліворуч і відокремлені тире — це значення старішого Анґертас. Розміщені праворуч — значення гномівського Анґертас Морія[49]. Як видно, гноми Морії ввели ряд несистематичних поправок, а також нові кірт — 37, 40, 41, 53, 55, 56. Розміщення зумовлене двома причинами: (1) перехід значень 34, 35, 54 відповідно в г, ’ (чіткий чи горловий початок слів із початковим голосним, як це властиво хуздульській мові) та с; (2) відкидання №№ 14, 16, які гноми замінили на 29, 30. Бачимо наступне вживання 12 для р, винахід 53 для н (і плутання його з 22), вживання 17 як з разом із 54 як с, наступне вживання 36 для н і нового керт 37 для нґ. Нові 55, 56 походили з переполовиненої форми 46 і позначали ті голосні, які можна почути в англійському butter і які досить часто траплялись у гномівській і вестронській мовах. Редуковані та короткі, вони часто переходили в наголос без основи. Такий Анґертас Морія зберігся на могильних написах.

Гноми Еребору користувалися подальшою модифікацією цієї системи, відомою як ереборський вид і представленою у Книзі Мазарбула. Її головні особливості були такі: 43 позначала з, 17 — кс (екс), винайдено нові кірт — 57, 58 для пс і тс. Наново введено 14, 16 зі значеннями дж, ж; але для г, ґх вживано 29 і 30 або — як варіанти — 19 і 21. Цих нюансів не враховано в таблиці, крім особливих ереборських кірт, 57 і 58.

FІ. Мови та народи Третьої епохи

Мова, передана в цій історії українською, була вестроном, або «загальною мовою» західних земель Середзем’я у Третю Епоху. Впродовж цієї епохи загальна мова стала рідною майже для всіх народів (за винятком ельфів), які жили в межах колишніх королівств Арнору та Ґондору, тобто на узбережжях від Умбару на північ аж до Затоки Форохель і вглиб суходолу до Імлистих Гір і Ефель-Дуату. Вона також поширилася до верхів’їв Андуїну, по землях на захід від Ріки та на схід від гір аж до Ірисних Полів.

У часи Війни за Перстень наприкінці Епохи такими були межі поширення цієї мови як рідної, хоча великі території Еріадору спорожніли і береги Андуїну між Ірисною та Рауросом населяло зовсім мало людей.

Невелике плем’я дикунів усе ще чаїлось у Друаданському лісі Анорієну, а в горах Сірого Краю збереглися нащадки тубільного населення більшої частини Ґондору. Вони розмовляли власними мовами; тим часом степи Рогану населяв північний народ — рогірими, котрі прийшли на цю землю п’ятсот років тому. Але ті, хто зберігав мови власні, навіть ельфи, не лише в Арнорі та Ґондорі, але й у всіх долинах Андуїну та на схід від Морок-лісу використовували вестрон як другу мову спілкування. Навіть серед дикунів і сірян, котрі уникали інших людей, були такі, хто вмів, хоч і не дуже добре, говорити вестроном.

У Прадавні Часи ельфи розділилися на дві основні гілки: західних ельфів (елдарів) і східних. До останніх належала більшість ельфів Морок-лісу та Лорієну, але їхня мова не фігурує в цій історії, де всі ельфійські назви та слова подані в елдарській формі[50].

У цій книжці зустрічаються дві мови елдарської групи: високоельфійська, або квенья, та сіроельфійська, або синдарська. Високоельфійська була стародавньою мовою Елдамару з-за Моря, вона перша знайшла відображення на письмі. Вона вийшла з повсякденного вжитку і стала такою собі «ельфійською латиною», і Високі ельфи, котрі повернулись у вигнання до Середзем’я, використовували її в урочистих ситуаціях і для обговорення високих питань науки та мистецтва.

Сіроельфійська спершу була споріднена з квенья, бо це була мова тих елдарів, котрі, підійшовши до берегів Середзем’я, не відпливли за Море, а затримались у країні Белеріанд. Там Тінґол Сірий Плащ із Доріату став їхнім королем, і за час довгих сутінків їхня мова змінилася, як змінились і землі смертних, та віддалилася від мови елдарів із-за Моря.

Вигнанці, живучи серед чисельніших за них Сірих ельфів, прийняли для повсякденного вжитку синдарську; й відтак вона стала мовою для всіх тих ельфів і їхніх правителів, котрі фігурують у цій історії. Бо всі вони належали до елдарського племені, навіть якщо і правили народом менш високого походження. Найшляхетнішою була Володарка Ґаладріель із королівського роду Фінарфіна, сестра Фінрода Фелаґунда, короля Нарґотронду. У серцях вигнанців туга за Морем ніколи не стихала; в серцях Сірих ельфів вона дрімала, однак коли прокидалась — угамувати її було неможливо.

Вестрон був мовою людей, хоча збагачений і облагороджений впливом ельфійської. За походженням це була мова тих, кого елдари називали Атанами, або Едайнами, «батьками людей», чиї предки походили з Трьох Домів ельфових друзів, котрі прибули на захід, до Белеріанду, в Першу Епоху та допомагали елдарам у Війні Великих Коштовностей проти Темної Сили на Півночі.

Після повалення Темної Сили, внаслідок чого більша частина Белеріанду була затоплена або зруйнована, друзям ельфів було даровано право, як і елдарам, відпливати за Море. Оскільки Землі Невмирущих були для них закриті, їм подарували великий острів на найвіддаленішому заході від земель смертних. Острів цей називався Нуменор (Вестернес). Таким чином, більшість друзів ельфів оселилась у Нуменорі, й там вони стали великими та могутніми, видатними мореплавцями та володарями численних кораблів. Вони були вродливі та стрункі й жили втричі довше за людей Середзем’я. То були королі людей — нуменорці, котрих ельфи називали Дунаданами.

З усіх людей тільки дунадани знали ельфійську мову та розмовляли нею; їхні прабатьки вивчили синдарську, і з покоління в покоління ця мова передавалася нащадкам як частина мудрості, мало змінюючись із плином часу. І їхні мудреці вивчали також високоельфійську квенья та цінували її вище за інші мови, й цією мовою вони називали багатьох знаменитих і шляхетних людей[51].

Однак рідною мовою для більшості нуменорців була мова їхніх предків, адунайська, і саме до неї в період розквіту звернулися, відмовившись від ельфійської мови, їхні королі та правителі (за винятком тих, хто не зрікся старої дружби з елдарами). У період могутності нуменорці утримували для власних кораблів багато фортів і гаваней на західному узбережжі Середзем’я, а головним фортом був Пеларґір біля гирла Андуїну. Там говорили адунайською, і, перейнявши багато слів із мов місцевого населення, вона стала загальною мовою, що поширилася відтоді вздовж узбережжя серед тих, хто мав справу з Вестернесом.

Після Загибелі Нуменору Еленділ із уцілілими друзями ельфів знову висадився на північно-західному узбережжі Середзем’я. Там уже мешкало багато людей чистого чи змішаного нуменорського походження, та мало хто з них пам’ятав ельфійську мову. Дунаданів зі самого початку було набагато менше, ніж простих людей, серед котрих вони оселилися та якими правили завдяки довголіттю, силі й мудрості. Для спілкування з іншими народами й управління великими володіннями вони користувалися загальною мовою; проте вони збагатили її багатьма словами з ельфійських мов.