Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

В самоті переплину води широкі.

Довгі ті хвилі, де Останніх Берег,

Милий той голос, що мене забере.

В Ельфійськім домі, в Ерессеї, недоступному людям,

В зелені листу — там вічно земля наша буде!

Отак наспівуючи, Леґолас спустився з гори.

Усі розбрелись, і Фродо та Сем пішли спати. А вранці прокинулися, сповнені надії та спокою. Кормалленське Поле, де стояв табір, лежало поблизу від Геннет-Аннуну, і вночі було чути, як потік, що збігав із його водоспадів, випливав із кам'яних воріт і, перетнувши квітучі луги, впадав в Андуїн біля Каїр-Андросу. Гобіти блукали околицями, відвідуючи знайомі місця; і Сем усе сподівався десь у затінку лісу чи на якійсь потаємній галявині хоч краєм ока побачити оліфанта. І коли він довідався, що під час облоги Мінас-Тіріта тих звірів було дуже багато, але всіх їх знищили, то дуже засмутився.

— Ну, не можна бути у двох місцях одночасно, — сказав він. — Але, здається, я багато втратив!

Тим часом військо готувалося до повернення в Мінас-Тіріт. Утомлені відпочили, а поранені підлікувалися. Деяким загонам іще довелося воювати з рештками східнян і південців, аж поки тих не перебили. А найпізніше повернулися ті, хто пішов до Мордору руйнувати фортеці на півночі.

Та наближався травень, і капітани Заходу вирушили в дорогу; і вирушили вони на кораблі разом із усіма їхніми воїнами, і попливли Андуїном від Каїр-Андросу до Осґіліата; і там вони зупинилися на день; а наступного полудня підійшли до зелених полів Пеленнору і знову побачили білі вежі під Міндоллуїном — Місто ґондорців, останній спогад про Вестернес, який пройшов крізь темряву та вогонь, аби настав новий день.

І там, посеред поля, вони розбили намети і чекали ранку; бо мало настати перше травня, і зі сходом сонця королеві належало ввійти у ворота його міста.

V. Намісник і король

Над Містом Ґондору нависли непевність і страх. Гарна погода та ясне сонце неначе насміхалися з людей, котрі щоранку очікували звісток про поразку. Правитель їхній помер і згорів, у Цитаделі лежав мертвий король Рогану, а новий король, котрий з'явився вночі, пішов воювати зі силами темряви та жаху, здолати яких були не здатні жодні міць чи доблесть. А звісток не було. Після того як військо повернуло з Морґульської Долини на північну дорогу, з похмурого сходу не прийшов жоден посланець, не долинуло жодної чутки.

Через два дні після відходу капітанів панна Еовіна попросила доглядальниць, аби їй принесли вбрання, і, не слухаючи заперечень, піднялася з ліжка; їй допомогли одягнутися, руку прилаштували на полотняному черезплічнику, й Еовіна пішла до Старшого цілителя.

— Пане, — сказала вона, — мене мучить тривога, і я не можу довше ледарювати.

— Панно, — відповів він, — ти ще не зовсім здорова, а мені наказали доглядати тебе з особливою турботою. Ще сім днів ти мала не вставати, — так мене просили. Прошу тебе: повернись у ліжко.

— Я здорова, принаймні тілом, тільки ліва рука ще болить, але це дрібниці. Та я знову захворію, якщо мені буде нічим зайнятися. З війни немає ніяких звісток? Жінки нічого не знали.

— Звісток немає, відомо тільки, що військо ввійшло в Морґульську Долину; і кажуть, їх веде новий капітан із Півночі. Він великий воїн, а ще — цілитель, і мене дуже дивує, що рука цілителя також володіє мечем. Зараз такого в Ґондорі не зустрінеш, хоча колись бувало, якщо вірити старим переказам. Уже багато років ми, цілителі, намагаємося лікувати рани, завдані мечем, хоч у нас і так досить роботи: на світі багато хвороб та нещасть і без війни, а вона їх іще примножує.

— Для того, щоби почалася війна, досить одного ворога, а не двох, пане цілителю, — зазначила Еовіна. — І ті, хто мечів не має, все ж від них гине. Невже ти хотів би, щоби народ Ґондору збирав зілля в той час, коли Темний Володар збирає військо? І не завжди варто зцілювати тіло. Іноді краще загинути у бою, хай навіть болючою смертю. Якби я могла вибирати, то вибрала би саме це.

Цілитель подивився на неї. Висока та струнка, з блискучими очима на блідому обличчі, вона стиснула в кулак здорову руку, коли обернулась і зоріла через вікно, що виходило на схід. Він зітхнув і похитав головою. Помовчавши, вона знову звернулася до нього.