Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Ніхто нас гобітами не називає, ми самі себе так називаєм, — пояснив Піпін.

— Гумм, гм! Ну-у, не поспішайте! Самі себе називаєте гобітами? Але ж не можна всім це розповідати. Якщо ви і далі будете такі необачні, то ще ненароком свої справжні імена вибовкаєте.

— А ми їх і не приховуємо, — підхопив Мері. — Ось я, наприклад, Брендіцап, Меріадок Брендіцап, хоча більшість кличе мене Мері.

— А я — Тук, Переґрін Тук, хоча взагалі мене називають Піпіном, а то і просто — Піпом.

— Гм, але ви справді поспішні, — сказав Древлен. — Я приємно вражений вашою довірою; та не можна ж отак усе відразу розкривати. Знаєте, бувають енти і енти; тобто є енти, а є щось подібне на ентів, так би мовити. З вашого дозволу, я буду називати вас Мері та Піпін — гарні імена. Та свого імені я вам не назву, принаймні поки що. — Зелений вогник заграв у його примружених очах із хитруватою смішинкою. — Хоча би тому, що на це пішло би надто багато часу: моє ім'я росте разом зі мною, а живу я дуже-дуже довго, тож моє ім'я — то ціла історія. У моїй мові, у староентській, так би мовити, справжні імена завжди розповідають історію тих, хто їх носить. Це гарна мова, та щоби розповісти щось нею, потрібно багато часу, і ми нічого нею не розповідаємо, хіба те, що варте тривалої розповіді і тривалого слухання.

А зараз, — і очі його стали яскраві й «теперішні», звузились і посуворішали, — розкажіть, що відбувається? І що ви тут робите? Я бачу і чую (і відчуваю носом) багато що з цього… цього… а-лалла-лалла-румба-каманда-лінд-ор-буруме. Вибачте, це частина цього слова моєю мовою; я не знаю, як назвати це зовнішніми мовами: розумієте, те, на чому я стою, де я стою і милуюся гожим ранком, і роздумую про Сонце, і про трави за лісом, і коней, і хмари, й увесь цей широкий світ. Що діється? Які наміри Ґандалфа? А ці… бурарум, — він видав низький рокітливий звук, ніби великий розладнаний орган, — ці орки і хлопчисько Саруман в Ізенґарді? Я люблю новини. Та не поспішайте.

— Діється багато чого, — сказав Мері, — навіть якщо швидко розповідати — вийде довго. Та ви наказували нам не поспішати. То, може, не варто викладати все відразу? Ви не образитеся, якщо ми запитаємо, що ви збираєтеся з нами робити і на чиєму ви боці? Ви знайомі з Ґандалфом?

— Так, знайомий: він єдиний із чарівників, хто по-справжньому піклується про дерева, — відповів Древлен. — А ви його знаєте?

— Так, знали, — сумно відповів Піпін. — Він був наш великий друг і проводир.

— Ну, тоді я відповім на ваші запитання, — мовив Древлен. — Я з вами нічого не збираюся робити — нічого «для вас», як ви хотіли сказати, без вашої згоди. А разом ми можемо зробити багато чого. Я нічого не знаю про боки. У мене своя дорога; та ваш шлях на якийсь час може злитися з моїм. Але ви згадали про майстра Ґандалфа так, наче його історія вже закінчилася.

— Так, справді, — сумно відповів Піпін. — Історія триває, та Ґандалф із неї випав.

— Охо-хо! — зітхнув Древлен. — Гм, гм… о, ну-у… — Він довго і мовчки дивився на гобітів. — Гм… о… ну, я сам не знаю, що сказати. Розповідайте!

— Якщо ви хочете дізнатися більше, — мовив Мері, — ми все розповімо. Та на це знадобиться якийсь час. Чи не поставили би ви нас на землю? Ми посиділи би тут разом на сонечку. Ви, напевно, втомилися нас тримати.

— Гм, втомився? Ні, я не втомився. Я так швидко не втомлююсь. І я не сідаю. Я не дуже, гм, гнучкий. Але сонце вже сідає. Що ж, залишимо цю… Як ви називаєте це місце?

— Скеля? — підказав Піпін.

— Уступ? Сходинка? — додав Мері. Древлен повільно повторив слова.

— Скеля? Так, це воно. Хоча надто поквапне ім'я для того, що стоїть тут, відколи створено цю частину світу. Але нічого. Ходімо звідси.

— Куди? — запитав Мері.

— До мене додому, тобто до одного з моїх домів, — відповів Древлен.

— А це далеко?