Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Гей, Ґолуме! — тихенько свиснув Сем. — Ходи-но сюди! Ще маєш час передумати. Ще залишилося трохи тушкованої кролятинки, хочеш?

Відповіді не було.

— Ну, гаразд, напевно, пішов щось собі пошукати. Ми доїмо самі, — сказав Сем.

— А потім ти мусиш поспати, — додав Фродо.

— Тільки ж ви не засніть, поки я дріматиму, пане Фродо. Я щось йому не дуже довіряю. Ще багато Смердючки — поганого Ґолума, якщо ви мене розумієте, — сидить у ньому, і ця погань стає все сильніша. При першій-ліпшій нагоді мене задушить одразу. Ми з ним розходимось у поглядах, і йому не подобається Сем, о ні, дорогесенький, анітрохи не подобається.

Вони доїли, і Сем пішов до струмка помити начиння. Закінчивши роботу, він підвівся й озирнувся. Тієї миті Сем побачив, як сонце підіймалося з диму, чи туману, чи з темної тіні, чи що там висіло на сході, й заливало золотим промінням гаї та гірські галявини. Тоді він помітив тоненьку спіраль сизого диму, яка здіймалася з хащі і яку було чітко видно в сонячному промінні. Сем із жахом усвідомив, що то димить його маленьке вогнище, яке він забув загасити.

— Не може бути! Звідки стільки диму? — буркнув він і погнав назад.

Раптом він зупинився і прислухався. Хтось свиснув, чи йому причулося? Чи, може, це якийсь дивний птах? Але якщо це був свист, то не з боку Фродо. А тепер свист долинув із іншого боку! Сем щодуху помчав догори.

Він виявив, що від невеликої тліючої головешки загорілася суха папороть збоку від вогнища, а від папороті зайнявся дерн. Сем похапцем затоптав багаття, розкидав попіл, прикрив вигоріле місце дерном. Потім прокрався до Фродо.

— Ви чули свист, а потім ніби відповідь? — запитав він. — Пару хвилин тому. Сподіваюся, то була пташка, хоча на пташку не зовсім подібне, — радше хтось наслідував пташиний свист. І, боюся, моє вогнище трохи надимило. Якщо я накликав біду, то ніколи собі цього не пробачу. Та й, мабуть, не матиму такої можливості.

— Тихо! — шепнув Фродо. — Здається, я почув голоси.

Двоє гобітів позав'язували свої невеликі клунки, закинули їх за спину на випадок втечі й заповзли під папороть. Там залягли, нашорошивши вуха.

То справді були голоси. Говорили тихо і скрадливо, та все ближче і ближче. Тоді раптом голос пролунав зовсім поруч.

— Тут! Ось звідси йшов дим! — сказав голос. — Десь зовсім поруч. У папороті, точно. Спіймаємо його, як кролика в сильце. І побачимо, що воно таке.

— І порозпитуємо, — додав інший голос.

Відразу ж четверо чоловіків із чотирьох боків увійшли в зарості. Оскільки ні бігти, ні ховатися вже не було як, Сем і Фродо скочили на ноги, ставши спиною до спини, і вихопили свої маленькі мечі.

Гобітів дуже здивувало побачене, та їхні мисливці здивувалися ще більше. То було четверо чоловіків. Двоє в руках тримали списи зі широкими блискучими наконечниками. Двоє інших — великі луки, мало не на повний зріст, і великі сагайдаки з довгими зеленоперими стрілами. Усі мали мечі та зелено-буру одіж різних відтінків, напевно, для того, щоби ходити непоміченими галявинами Ітілієну. Зелені рукавиці прикривали руки, обличчя їхні ховалися за зеленими каптурами та машкарою, лише очі, проникливі та ясні, були відкриті. Фродо відразу згадав про Боромира, бо ці люди були схожі на нього зростом, поставою та манерою говорити.

— Ми не знайшли того, що шукали, — сказав один. — Але кого, власне, знайшли?

— Не орків, — сказав інший, відпускаючи руків'я меча, за яке було схопився, коли помітив блиск Жала в руці Фродо.

— Ельфи? — невпевнено припустив третій.