Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Вони наважилися на сходження, та воно виявилося дуже важким. Невдовзі Фродо довелося спішитись і дертися нагору. Та навіть так їм інколи ледве вдавалося витягнути поні чи з таким вантажем на спині самим знайти стежку. Коли нарешті вибралися на вершину, вже майже стемніло, й усі виснажилися. Вони вибралися на вузьку сідловину між двома верхівками, а за кілька метрів гора вже різко збігала додолу. Фродо впав на землю; його тіпало; ліва рука висіла неживою, бік і плече неначе схопили льодяні кігті. Дерева та скелі довкола здавалися йому гуманними і невиразними.

— Далі йти ми не можемо, — сказав Мері. — Боюся, для Фродо це занадто важко. Я страшенно за нього хвилююся. Що нам робити? Думаєш, у Рівендолі його вилікують, якщо ми туди доберемося?

— Побачимо, — відповів Бурлака. — Тут у глушині я нічим не можу зарадити; і саме через його рану я жену вас так уперед. Але погоджуюся, що сьогодні далі йти ми не можемо.

— Що трапилося з моїм господарем? — запитав Сем тихим голосом, благально дивлячись на Бурлаку. — Його рана була невеличка й уже загоїлася. На плечі одна лише холодна біла мітка.

— Фродо зачепила зброя Ворога, — пояснив Бурлака, — і почала діяти якась отрута чи зло, вивести їх я не в змозі. Але не втрачай надії, Семе!

На високому кряжі ніч була холодна. Вони розклали невеличке вогнище під вузлуватим корінням старої сосни, що нависала над неглибокою виїмкою, з якої мовби виломили камінь. Сиділи, притулившись один до одного. Подував прохолодний вітерець, внизу стогнали й зітхали верхівки дерев. Фродо лежав у напівсні, і йому ввижалося, що над ним шугали безмежні темні крила, а на тих крилах сиділи переслідувачі, вишукуючи його по всіх гірських ущелинах.

Ранок настав ясний і погожий; повітря було прозоре, а світло — бліде та чисте у вимитому дощем небі. Вони піднеслися духом, але прагнули, щоби сонце зігріло їхні холодні задубілі кінцівки. Як тільки розвиднілося, Бурлака разом із Мері пішов розвідати місцевість із вершини на схід від перевалу. Зійшло і яскраво світило сонце, коли вони повернулися з утішними новинами. Зараз вони рухались у більш-менш правильному напрямку. Якщо піти далі краєм хребта, Гори залишаться ліворуч. Недалеко попереду Бурлака помітив Шумну, а це означало, що Дорога до Броду, хоча її зараз не видно, була неподалік від Ріки і лежала з ближчого до них боку.

— Мусимо знову вийти на Дорогу, — сказав він. — Знайти стежку через гори нам не вдасться. Яка би небезпека там не чигала, Дорога — наш єдиний шлях до Броду.

Поснідавши, знову рушили. Повільно зійшли південним схилом кряжу; та шлях виявився набагато легшим, аніж вони очікували, бо з цього боку схил був пологішим, і невдовзі Фродо уже міг їхати верхи. Бідолашний поні Біла Папорота виявив несподіваний хист вибирати найкращу дорогу і оберігати вершника від тряски. Настрій загону знову покращився. У світанковому світлі навіть Фродо почувався краще, хоча раз у раз туман застилав його погляд, і він проводив руками по очах.

Піпін вихопився вперед. Раптом він обернувся і гукнув:

— Тут стежка!

Коли всі з ним порівнялися, то побачили, що він не помилився: тут був початок стежини, яка, петляючи, піднімалася з лісу в долині й розтавала на вершині попереду. Місцями вона заросла травою чи була завалена камінням і деревами; та було схоже на те, що колись нею часто ходили. Це була стежина, яку проклали сильні руки та важкі ноги. Тут і там старі дерева було зрубано чи виламано, а великі камені розколено чи відкинуто вбік.

Іти стежкою було легко, та вони рухались обережно; коли ж увійшли в темний ліс, а доріжка стала чистішою та ширшою, їхня тривога зросла. Раптом вибігши з-під смуги ялинок, стежина кинулася різко додолу, а потім завернула ліворуч за скелястий виступ пагорба. Підійшовши до виступу, вони побачили, що стежка вибігала на рівний майданчик під невисокою скелею, оточеною деревами. У кам'яній стіні були двері, що перекособочено висіли на одній великій завісі.

Усі зупинилися перед дверима; за ними була печера, та в пітьмі було важко щось розгледіти. Бурлака, Сем і Мері, щосили штовхаючи, трохи ширше прочинили двері, а тоді Бурлака та Мері ввійшли до середини. Углиб не заходили, бо на підлозі лежало багато кісток та ще кілька великих порожніх глеків і битих черепків.

— Якщо бувають на світі тролі, то це, без сумніву, їхня нора! — сказав Піпін. — Гей, виходьте звідти, й підемо далі. Тепер нам відомо, хто проклав стежку, тож краще хутко вимітатися.

— Гадаю, нема потреби, — мовив Бурлака, виходячи. — Звісно, це тролівська нора, та, здається, її давно покинули. Нам тут нема чого боятися. Будемо йти обережно, а там — побачимо.

Від дверей доріжка пішла далі й, повернувши праворуч на рівному майданчику, знову пірнула вниз у густі хащі. Піпін, не бажаючи показувати Бурлаці, що він усе ще боїться, пішов уперед разом із Мері. Сем і Бурлака йшли позаду, обабіч поні з Фродо, бо стежка була доволі широка — для чотирьох-п'яти гобітів у ряд. Але не встигли вони далеко відійти, коли Піпін бігцем повернувся, а за ним Мері. Обоє були нажахані.

— Там тролі! — випалив Піпін. — Недалечко на галявині. Ми розгледіли їх крізь гущавину. Такі величезні!

— Ми підійдемо і подивимося на них, — сказав Бурлака, піднімаючи з землі палицю. Фродо промовчав, а Сем перелякався.

Сонце стояло вже високо і сяяло крізь напівголі гілки дерев, освітлюючи галявину яскравими латками світла. Мандрівники зупинилися на краю і, затамувавши подих, визирнули з-за стовбурів. На галявині стояли тролі, три великі тролі. Один нахилився, двоє втупились у нього.