Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Я не Чорний Вершник, Семе, — сказав він м'яко, — і не їхній спільник. Я намагався розвідати, куди вони зникли, та нічого не знайшов. Не розумію, чому вони зникли і не напали знову. Та ніде поблизу не відчуваю їхньої присутності.

Коли Фродо розповів, що з ним було, Бурлака насупився, похитав головою і зітхнув. Тоді наказав Піпінові та Мері нагріти в казанках води і промити рану.

— Підтримуйте великий вогонь і зігрівайте Фродо! — наказав він; тоді підвівся й відійшов убік, покликавши за собою Сема. — Здається, я дещо з'ясував, — сказав він тихо. — Було тільки п'ятеро ворогів. Чому не всі, цього я не знаю; мабуть, вони не очікували відсічі. Наразі вони відійшли. Та, боюся, не далеко. Наступної ночі, якщо нам не вдасться втекти, вони знову прийдуть. Вони лише вичікують, бо гадають, що майже досягнули мети і що Перстень далеко не втече. Боюся, вони переконані, що твій господар зазнав смертельної рани, яка підкорить його їхній волі. Та це ми ще побачимо!

Сем схлипнув.

— Не впадай у відчай! — заспокоїв його Бурлака. — Зараз маєш мені довіряти. Ваш Фродо зроблений із міцнішого матеріалу, ніж я думав, хоч і Ґандалф мені на те натякав. Його не вбили, і я гадаю, він опиратиметься злій силі рани довше, ніж на це сподіваються його вороги. Я зроблю все можливе, щоби допомогти і полікувати його. Оберігайте його, поки я піду в розвідку! Він знову поспіхом зник у темряві.

Фродо задрімав, хоча біль від рани повільно дужчав, і смертельний холод розтікався від плеча по руці та боці. Його друзі за ним доглядали, гріли та промивали рану. Ніч минала повільно і стомливо. Улоговину залило сіре світанкове світло, коли нарешті з'явився Бурлака.

— Гляньте! — гукнув він; нахилившись, він підняв із землі чорний плащ, якого в темряві не помітили. Трохи вище від подолу плащ був прорваний. — Тут Фродо вдарив мечем. Боюся, що ніякої шкоди ворогові він не заподіяв; меч не ушкоджений, як і всі клинки, що протинають цього жахливого Короля. Страшнішим для нього виявилось ім'я Елберет. А для Фродо страшним виявилось оце!

Він знову нахилився й підняв довгий тонкий кинджал, що зблиснув холодом. Усі розгледіли, що кінчик леза був надламаний. Але у світанковому світлі на очах оторопілих гобітів лезо почало танути і випарувалося, наче дим у повітрі, й у руці Бурлаки залишилося тільки руків'я.

— Який жах! — вигукнув він. — Оцим проклятим ножем і завдано рану. Нині мало хто вміє зцілювати рани від такої лихої зброї. Та я зроблю все, що зможу.

Він сів на землю і, поклавши руків'я на коліна, заспівав повільну пісню чужою мовою. Тоді, відклавши руків'я вбік, повернувся до Фродо і тихим голосом промовив слова, яких ніхто не вловив. З торбинки на поясі він вийняв довгі листочки якогось зілля.

— За цими листками я ходив далеко, бо ця рослина не росте на голих пагорбах; у гущавині на південь від Дороги знайшов я її в темряві за пахощами листків. — Він розтер листок пальцями, розлився солодкий і гострий аромат. — Мені пощастило її знайти, бо це цілюща рослина, яку привезли до Середзем'я люди Заходу. Назвали вони її ателас, і росте вона рідко й лише там, де жили вони в давнину чи розкладали табір; на Півночі рослина не відома, хіба що тим, хто мандрує Диким Краєм. Вона має велику цілющу силу, але такій рані навряд чи зарадить.

Він кинув листки в окріп і промив рану Фродо. Аромат пари бадьорив, гобіти заспокоїлись і проясніли. Зілля також трохи заспокоїло рану, бо Фродо відчув, як біль і оніміння у боці послабилися; та життя до руки не поверталось, він не міг ані підняти її, ні поворушити нею. Він гірко шкодував про свою дурість і карав себе за слабкість волі; тепер він усвідомив, що, надягнувши Перстень, виконував не власне бажання, а наказ його ворогів. Його мучила думка, чи залишиться він тепер на все життя калікою, і чи продовжать вони подорож. Від слабості він навіть на ногах не тримався.

Його друзі обговорювали ті самі питання. Вони вирішили якомога швидше покидати Грозову.

— Тепер я думаю, — сказав Бурлака, — що ворог кілька днів спостерігав за цим місцем. Якщо Ґандалф сюди приїжджав, то його примусили покинути це місце, й він уже не повернеться. Так чи інак, після нічного нападу залишатися тут небезпечно, а в дорозі ми навряд чи зустрінемо більшу небезпеку.

Коли зовсім розвиднілося, вони похапцем поснідали і спакувалися. Фродо не міг іти, і вони розділили більшу частину багажу між собою, а Фродо посадили на поні. За кілька останніх днів бідолашна конячка геть зміцніла, погладшала і навіть стала виявляти прихильність до нових господарів, особливо до Сема. Ставлення Біла Папорота, мабуть, було дуже жорстоке, якщо подорож пущею виявилася для неї кращою за попереднє життя.

Рушили на південь. У цьому напрямку їм доведеться перетнути Дорогу, та це був найкоротший шлях до лісистої місцевості. А їм потрібні були дрова; Бурлака пояснив, що Фродо необхідно тримати в теплі, особливо вночі, а вогонь дасть хоч якийсь захист для них усіх. Він також планував скоротити подорож, зрізавши ще одну велику петлю Дороги, де вона за Грозовою повертала на північ.

Повільно та обережно обходили вони південно-західні схили гори і невдовзі підійшли до Дороги. Вершників видно не було. Та коли перебігали Дорогу, здалеку до них долинули два крики: один холодний голос гукав, а інший йому відповідав. Нажахані, вони кинулися до гущавини попереду. Місцевість перед ними опускалась у бік півдня, та була дикою і непрохідною; кущі й зарослі хирлявих дерев чергувалися з широкими голими латками. Трава була убога, жорстка та сіра; а листя на деревах зів'яло і облетіло. Це була безрадісна земля, а їхня подорож — повільна та похмура. Говорили мало. Серце Фродо щеміло, коли він дивився, як його друзі йшли поряд, похиливши голови й зігнувшись під тягарем. Навіть Бурлака виглядав утомленим і пригніченим.

Ще до кінця першого дня подорожі біль знову посилився, та Фродо довго це приховував. Минуло чотири дні, а краєвид не дуже змінився, хіба що Грозова повільно тонула позаду, а далекі гори попереду присувалися ближче. Однак від того далекого крику ніщо не вказувало на те, що ворог помітив їхню втечу чи йшов слідом. Вони боялися приходу ночі, попарно стояли на варті, будь-якої миті готові побачити чорні тіні, що підкрадаються в пітьмі, тьмяно освітлені захмареним місяцем; але нічого вони не бачили і не чули, крім зітхання зів'ялого листя і трави. Жодного разу не відчули вони присутності зла, як це було з ними перед нападом в улоговині. Важко було повірити, що Вершники втратили їхній слід. Можливо, вони сидять у засідці десь у вузькому місці?

Надвечір п'ятого дня вони проминули широку низину, й місцевість знову почала підніматися. Бурлака повернув на північний схід, і на шостий день із хребта довгого похилого схилу далеко попереду вони побачили скупчення лісистих пагорбів. Ген унизу видно було Дорогу, яка огинала підніжжя пагорба; а праворуч у слабкому світлі сонця блідо мерехтіла сіра ріка. Удалині в кам'янистій долині, затягненій серпанком туману, вони розгледіли ще одну ріку.

— Боюся, на якийсь час нам доведеться вийти на Дорогу, — сказав Бурлака. — Зараз ми вибралися до ріки Сиводжерельної, яку ельфи називають Мітейтель. Вона витікає з Еттенського Нагір'я, тролівських кряжів на північ від Рівендолу, і впадає в Шумну ген на півдні. Там її називають Сірим Потоком. Перед тим, як улитися в Море, вона стає великою рікою. Нижче від Еттенського Нагір'я перейти її можна лише через Останній Міст, куди веде Дорога.