Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Історія закінчилася. Гобіти заворушилися, почали потягуватись.

— Гляньте! — сказав Мері. — Сходить місяць: напевно, вже пізно.

Усі подивились угору. На верхівці гори у блідому світлі місяця вони помітили щось маленьке і темне. Можливо, це був просто великий камінь чи уламок скелі, висвітлений сяйвом.

Сем і Мері підвелися й відійшли від вогню. Фродо з Піпіном сиділи мовчки. Бурлака уважно розглядав місячне сяйво на горі. Усе видавалося тихим і спокійним, але Фродо почув, як холодний страх заповзає йому в серце. Він присунувся ближче до вогню. Цієї миті Сем відбіг од краю улоговини:

— Я не знаю, що там таке, та я раптом перелякався. Ні за які гроші не вилізу з цієї улоговини; я почув, як щось повзло по схилу.

— Ти що-небудь бачив? — скочив на ноги Фродо.

— Ні, пане. Не бачив нічого, та я не придивлявся.

— Я щось бачив, — сказав Мері, — чи так мені здалося, ген на заході, де місячне сяйво падає на рівнину за тінню пагорбів, мені здалося, що там дві чи три чорні постаті. Вони ніби рухалися сюди.

— Сідайте тісніше, спинами до вогню! — наказав Бурлака. — Візьміть у руки довгі ціпки!

Затамувавши подих, сиділи вони мовчазні та насторожені, спинами до вогню, вглядаючись у пітьму довкола. Нічого не відбувалося. Ні звуку, ні руху. Фродо поворухнувся, почуваючи, що має порушити мовчанку: йому захотілося голосно закричати.

— Цитьте! — прошепотів Бурлака.

— Що це? — тієї ж миті видихнув Піпін.

Вони радше відчули, ніж побачили, як над краєм улоговини, з протилежного боку від пагорба, піднялася тінь, одна чи більше. Вони вгледілись, і тіні мовби виросли. Невдовзі сумнівів не залишилося: три-чотири високі чорні постаті стояли на схилі й дивилися на них. Вони були такі темні, що здавалися чорними дірами в темряві позаду. Фродо здалося, що він почув слабе сичання, мовби отруйне дихання, й відчув пронизливий холод. Постаті стали повільно наближатися.

Жах охопив Піпіна та Мері, й вони впали пластом на землю. Сем притулився до Фродо, а той був нажаханий не менше за своїх товаришів; він трусився, наче від лютого холоду, та його жах проковтнула раптова спокуса надягнути Перстень. Бажання зробити це переповнювало його, ні про що інше він думати не міг. Він не забув про Кургани та про наказ Ґандалфа; але щось мовби змушувало його зневажити всі попередження, й він прагнув піддатися. Не з надією втекти чи щось зробити, добре чи зле: просто почував, що повинен узяти Перстень і надягнути на палець. Він не міг говорити. Він відчував, як дивиться на нього Сем, ніби знав, що його господар у великій біді, та до нього він не міг обернутися. Він заплющив очі і якийсь час боровся; та опір ставав нестерпним, і врешті він повільно вийняв ланцюжок і настромив Перстень на вказівний палець лівої руки.

Відразу ж, хоча все інше залишалося, як і раніше, тьмяним і темним, постаті стали жахливо виразними. Він зміг прозирати крізь їхні чорні покрови. Було п'ять високих постатей: дві стояли на краю улоговини, троє підходили. На їхніх білих обличчях горіли пронизливі та безжальні очі; під мантіями були довгі сірі ризи; на сивому волоссі — шоломи зі срібла; в кістлявих руках — сталеві мечі. Їхні очі впали на Фродо і пронизали його наскрізь; тіні кинулись уперед. У відчаї він вийняв меча, і лезо зблиснуло червоним, наче головешка. Двоє зупинилися. Третій був вищий за інших: волосся довге та блискуче, а на шоломі сяяла корона. В одній руці він тримав довгого меча, у другій — ножа; ніж і рука тьмяно відсвічували. Стрибнувши вперед, він налетів на Фродо.

У цей момент Фродо кинувся на землю і почув, як викрикає: «О Елберет! Ґілтоніель!» І тієї ж миті вдарив ворога в ногу. Пронизливий крик задзвенів у пітьмі; Фродо відчув біль, мовби скалка отруйного льоду пронизала його ліве плече. Втрачаючи свідомість, він помітив, мов крізь туманні вихори, як Бурлака вискакує з темряви з палаючими головешками в руках. Останнім зусиллям, випустивши з рук меча, Фродо зняв Перстень із пальця й міцно затиснув його у правиці.

XII. Втеча до броду

Коли Фродо прийшов до тями, то все ще розпачливо стискав у руці Перстень. Він лежав біля вогнища, куди підкинули хмизу, і воно яскраво палахкотіло. Троє товаришів схилилися над ним.

— Що сталося? Де блідий король? — запитав він стривожено. Втішені, що він заговорив, його друзі не зуміли відразу відповісти; та й не зрозуміли вони його запитання. Нарешті Сем розповів йому, що вони бачили тільки, як до них наближалися невиразні тіні. Раптом Сем із жахом помітив, що його господар щез; тієї ж миті повз нього прошмигнула чорна тінь, і Сем упав. Він чув голос Фродо, що викрикував дивні слова, та ніби з великої відстані чи з-під землі. Більше нічого вони не бачили, аж поки не перечепилися через тіло Фродо, який лежав, наче мертвий, лицем донизу на траві зі своїм мечем поруч. Бурлака наказав їм підняти Фродо і покласти біля вогню, а сам зник. Відтоді минуло трохи часу.

У Сема знову з'явилися сумніви щодо Бурлаки; та поки вони розмовляли, той повернувся, несподівано вискочивши з темряви. Усі злякались, і Сем витягнув свого меча і став поряд із Фродо; та Бурлака швидко опустився на коліна біля Фродо.