Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— А що то за ріка ген отам удалині? — запитав Мері.

— Це Шумна або Бруїнен, — відповів Бурлака. — Дорога біжить уздовж пагорбів на багато миль від Мосту до Броду через Бруїнен. Але я ще не придумав, як будемо переходити ту ріку. Одна річка на раз! Нам насправді дуже пощастить, якщо на Останньому Мості не напоремося на ворогів.

Наступного дня, рано-вранці, вони знову підійшли до краю Дороги. Сем і Бурлака пішли вперед, але жодного знаку мандрівників чи вершників не помітили. Тут під тінню пагорбів випав дощ. Бурлака з'ясував, що дощ падав два дні тому і змив усі відбитки ніг. Після дощу жодний кінь тут не проходив.

Вони пішли швидко, як тільки могли і милі за дві внизу неглибокого крутого берега побачили Останній Міст. Боялися, що там на них чекатимуть чорні постаті, але нікого не було. Бурлака наказав їм заховатись у зарослях при Дорозі, а сам пішов на розвідку. Він швидко повернувся, мало не бігцем.

— Жодного сліду ворога, не розумію, що це означає. Та я знайшов щось дуже дивне. — Він простягнув руку і показав блідо-зелений самоцвіт. — Я знайшов його у багні на середині Мосту. Це берил, ельфійський камінь. Чи його туди кинули, чи він сам упав, того не скажу; але мені це дає надію. На мою думку, це знак, що ми можемо переходити Міст; але за Мостом, без іншого виразного знаку, найкраще зійти з Дороги.

Вони відразу рушили далі. Спокійно проминули Міст, лише вода вирувала довкола його трьох великих опор. За милю підійшли до вузького байраку, що вів на північ через узгір'я. Тут Бурлака звернув із Дороги, й невдовзі вони загубилися в похмурих темних хащах, що вилися попри підніжжя понурих пагорбів.

Гобіти раділи, що покинули безрадісні землі та небезпечну Дорогу; але ця нова територія видавалася загрозливою та неприязною. Чим далі вони йшли, тим вище піднімалися пагорби. Тут і там на висотах і хребтах виднілися давні кам'яні стіни та руїни веж: виглядали вони зловісно. Фродо, який не йшов пішки, мав час споглядати і думати. Він пригадав розповідь Більбо про його подорож і про загрозливі вежі на пагорбах на північ від Дороги, в місцевості біля тролівського лісу, де трапилася його перша серйозна пригода. Фродо здогадався, що вони йдуть слідами Більбо, і подумав, чи не потраплять випадково на те саме місце.

— Хто живе в цій землі? — запитав він. — І хто збудував ці вежі? Невже тролі?

— Ні! — заперечив Бурлака. — Тролі не вміють будувати. І ніхто тут не живе. Колись, століття тому назад, тут жили люди, та зараз нікого немає. Вони стали злими людьми, бо, за легендою, потрапили під тінь Анґмару. Усі вони загинули у війні, що поклала край Північному Королівству. Та було це так давно, що вже навіть пагорби про них забули, хоча тінь усе ще лежить на цій землі.

— Де ти вивчив такі легенди, якщо вся земля спустошена і забута? — запитав Переґрін. — Птахи та звірі такого не оповідають.

— Нащадки Еленділа не забувають минувшину, — відповів Бурлака, — а в Рівендолі пам'ятають більше за мене.

— Ти часто бував у Рівендолі? — запитав Фродо.

— Так, — відповів Бурлака. — Я колись там жив і повертаюся щоразу, коли трапляється нагода. Там моє серце; але навіть у прекрасному домі Елронда мені не судилося втішатися спокоєм.

Пагорби стали змикатися. Десь позаду Дорога і далі простягалася до ріки Бруїнен, але ні тої, ні іншої видно не було. Мандрівники вийшли в довгу долину — вузьку, глибоко врізану в гірський масив, темну та мовчазну. Зі скель звисало старе і покручене коріння, а вгору схилами дерся сосновий ліс.

Гобіти дуже потомилися. Просувалися повільно, бо йти доводилося бездоріжжям, між повалених дерев і завалів каміння. Вгору вони не лізли заради Фродо, крім того, з цих вузьких ущелин не було зручної стежини. Так тривало два дні, а потім погода змінилася. Вітер постійно дув із заходу і дрібним дощем виливав воду з далеких морів на темні верхівки пагорбів. До вечора всі попромокали, і ночівля була безрадісна, бо дров на вогнище їм знайти не вдалося. Наступного дня над ними здійнялися ще вищі та крутіші пагорби, і мандрівники були змушені звернути на північ. Бурлака став непокоїтися: минав десятий день після Грозової, запаси харчів закінчувались. А дощ не вщухав.

Тієї ночі вони зупинилися на кам'яному майданчику під скелею, в якій була неглибока Печера — просто впадина у скелі. Фродо лежав неспокійно. Від холоду та вологи його рана ще більше розболілася, біль і страшенна остуда не давали заснути. Він метався, крутився і з острахом прислухався до тихих звуків ночі; вітер підвивав у тріщинах скелі, крапотіла вода, щось тріснуло, з несподіваним гуркотом покотився камінь. Він відчував, що до нього підбираються чорні постаті, щоби задушити; але коли підвівся, то побачив лише спину Бурлаки, який сидів згорбившись і курив люльку. Він знову ліг і провалився в неспокійний сон, де ходив по траві у своєму саду в Ширі, та все здавалося тьмяним і не таким виразним, як високі чорні тіні, що виглядали з-за плоту.

Коли він прокинувся, дощ перестав. Хмари, все ще густі, почали розходитись, і поміж них з'являлися пасма блідої блакиті. Вітер знову змінював напрямок. Вирушили не відразу. Після холодного скромного сніданку Бурлака пішов сам, наказавши всім наразі залишитися під прихистком кручі. Він хотів вилізти нагору і роздивитися довкола.

Повернувся без втішних вістей.

— Ми зайшли задалеко на північ, і тепер нам треба якось знову повернутися на південь. Якщо ж і далі йтимемо прямо, то дійдемо до Еттенського Нагір'я набагато північніше від Рівендолу. Це територія тролів, і мені мало відома. Мабуть, ми могли би звідти вийти до Рівендолу; та я не знаю дороги, і тому на це піде надто багато часу, а нам забракне їжі. Тож обов'язково мусимо знайти Бруїненський Брід.

Решту дня вони дерлися скелястими кручами. Між двома пагорбами знайшли прохід і вийшли в долину, що вела на південний схід, у потрібному для них напрямку; та до кінця дня їхню дорогу знову перегородив високий кряж; проти неба його темна спина розбивалася на багато шпичаків, наче зуби затупленої пили. Залишалося повертати назад або долати гору.