Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Довго їхали верхи, а потім ситно попоїли, пригрівало сонечко, та духмяніли трави, довгенько пролежали вони там, випроставшись і дивлячись у небо: ось і пояснення того, що сталося. Прокинулися стривожені, бо спати ж вони не збиралися. Камінь стояв геть холодний і накривав їх довгою блідою тінню. Водянисте блідо-жовтаве сонце ледь пробивалося крізь імлу над західним краєм заглибини, в якій вони лежали; на півночі, півдні та сході стіною стояв густий, білий і студений туман. Повітря завмерло і тиснуло холодом. Поні збилися докупи, похиливши голови.

Гобіти перелякано схопилися на ноги і кинулися до західного краю. Виявилося, що вони на острові посеред туману. У них на очах сонце пірнуло у біле море, і холодна сіра тінь піднялася на сході. Туман підкочувався й піднімався, аж поки не зімкнувся дахом у них над головами: їх замурували в імлистій залі, де могильний камінь правив за основну колону.

Гобітам здалося, що за ними замкнулася пастка; але духом вони не занепали. Вони все ще пам'ятали обнадійливу смугу Дороги й усе ще знали, в якому вона напрямку. Так чи інак, а ця заглибина з каменем їм геть не подобалась, і залишатися тут вони й не думали. Речі спакували дуже швидко, хоча руки добряче мерзли.

Невдовзі вони вже спускалися вервечкою пологим північним схилом у те море імли, ведучи за собою поні. Туман ставав дедалі холоднішим і вологішим, їхні чуприни намокли і поприлипали до лобів. А коли зійшли на саме дно, стало так холодно, що гобіти зупинились і повитягали плащі з каптуриками, які відразу вкрилися великими сивими краплинами. Тоді, всівшись на поні, гобіти повільно рушили далі, визначаючи шлях за вигинами місцевості. Коли вони знайдуть прохід у кінці долини, далі йти буде легко — тримаючись прямої лінії, вони рано чи пізно вийдуть на Дорогу. Що робити потім, поки що не думали, тільки сподівалися, що за Курганами туман розступиться.

Просувалися вони дуже повільно. Щоби не розійтись і не погубити один одного, вервечкою рухались услід за Фродо. За ним ішов Сем, далі Піпін, а потім Мері. Долина здавалася нескінченною. Раптом Фродо помітив обнадійливий знак. Обабіч долини в тумані забовваніла якась пітьма; й він здогадався, що вони нарешті підійшли до проходу між узгір'ями, до північних воріт Курганів. Треба тільки пройти ворота — і вони вільні.

— Уперед! За мною! — гукнув Фродо через плече і поспішив уперед.

Але його надію швидко змінили розгубленість і тривога. Темні плями стали ще темнішими, хоча якось зменшилися; зненацька над ним зловісно нависли два велетенські камені, трохи нахилені один до одного, наче опори височезних дверей. Нічого схожого вранці він не бачив. Майже проминувши їх, Фродо усвідомив: його оточила ще більша темрява. Поні форкнув і став дибки, і Фродо гепнувся на землю. Озирнувшись, він нікого не побачив: він був сам.

— Семе! — покликав він. — Піпіне! Мері! Йдіть-но сюди! Чому не доганяєте?

Відповіді не було. Його охопив страх, і він побіг назад крізь ворота, відчайдушно гукаючи:

— Семе! Семе! Мері! Піпіне!

Поні побрикав у туман і зник. Десь іздалеку, а чи так йому здалося, він почув вигуки: «Гей! Фродо! Агой!» Ніби зі сходу, ліворуч від нього й від великих каменів, що виднілись у мороці. Він кинувся на голос і опинився перед крутим підйомом.

Здираючись нагору, він знову загукав, і щоразу відчайдушніше; відповіді довго не було, аж нарешті з туману десь ізгори та здаля відгукнулися слабенькі голоси: «Фродо! Агой!» А потім почувся крик, подібний на: «Рятуйте, рятуйте!» — ще і ще раз, а далі останнє «Рятуйте!» перейшло в довгий лемент, що раптом обірвався. Фродо поспішав, як тільки міг, до тих криків, але його обступила ніч, і в темряві було неможливо зорієнтуватися. Йому здавалося, що він постійно дереться вгору й угору.

Лише коли під ногами стало рівно, Фродо зрозумів, що нарешті вибрався на якийсь кряж чи пагорб. Він був виснажений, спітнілий і тремтів од холоду. Було зовсім темно.

— Де ж ви? — жалібно вигукнув він.

Відповіді не було. Прислухався. Раптом відчув, що дуже позимніло, вгорі здійнявся вітер, крижаний вітер. Погода мінялася. Клаптями та пасмами проносило імлу. З рота йшла пара, темрява відступила і наче просвітліла. Він глянув угору і з подивом помітив, що поміж летючими пасмами хмар і туману з'явилися ріденькі зорі. Вітер засвистав у траві.

Раптом йому причувся здушений крик, і він кинувся в той бік; і тут туман розступився, й відкрилося чисте зоряне небо. З першого ж погляду Фродо зрозумів, що він на південному краї вершини, на яку вибрався з півночі. Пронизливий вітер дув зі сходу. Праворуч зоряне західне небо закривала чорна тінь. Це був великий могильник.

— Де ви? — закричав він знову, розлючений і переляканий.

— Тут! — ніби з-під землі озвався низький, холодний голос. — Я чекаю на тебе.

— Ні! — зойкнув Фродо, та не зрушив із місця. Коліна підігнулись, і він упав на землю. Нічого не трапилось, і тиша не порушилася. Тремтячи, він підвів очі: над ним, затуляючи зорі, нахилилася висока темна тінь. Йому привиділися два ока, блідо-крижані, наче далекі вогні. Тоді його схопила рука, міцніша та холодніша за метал. Тіло вмить скрижаніло, й він зомлів.

Коли Фродо опритомнів, то якусь мить нічого, крім почуття жаху, пригадати не міг. Тоді враз усвідомив, що він полонений і перебуває в могильнику. Його схопив Могильний Дух, і, напевно, він уже під владою жахливих чарів, про які говорять тільки пошепки. Фродо не наважувався поворухнутися, лежав, як його поклали: розпростертий навзнак на холодній підлозі, руки схрещені на грудях.