Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Все долі від моїх дверей.

Де зупинюся я, і де

Моя снага на ній умре?

Затято я карбую крок,

Попереду все ширший шлях,

Все більше пасток і стежок.

А потім що? Не знаю я.

— Схоже на старі віршики Більбо, — сказав Піпін. — Чи ти сам це склав? А загалом, не дуже підбадьорює.

— Сам не знаю, — сказав Фродо. — Якось само до мене прийшло, наче сам склав; але, може, десь і почув. Справді, дуже нагадує Більбо в останні роки перед його відходом. Він любив говорити, що є лише одна дорога і що вона, як велика ріка: її джерела біля кожного порога, і кожна стежка має свою притоку. «То небезпечна річ, Фродо, виходити за поріг, — казав він. — Ступиш на Дорогу і, якщо не втримаєшся, то не знаєш, куди тебе заведе. Чи ти усвідомлюєш, що саме ця стежина іде через Морок-ліс, і, якщо дозволиш, вона заведе тебе до Самітної Гори чи навіть далі, у страшніші краї?» Він говорив це на стежці біля Торбиного Кута, особливо коли виходив на тривалі прогулянки.

— Ну, Дорога нікуди мене не заведе, принаймні в найближчу годину, — сказав Піпін, скидаючи клунок. Інші взяли з нього приклад, поскладавши речі на узбіччі і простягнувши ноги на дорогу. Після відпочинку вони добре пообідали, а тоді ще раз відпочили.

Коли гобіти рушили вниз, сонце хилилося до заходу і довгі тіні лягали на землю. Досі вони не зустріли ні душі. Цим шляхом мандрували рідко, бо для возів він не годився, та і до Лісового Кута їздити не було чого. Годину чи дві вони йшли швидким кроком, аж раптом Сем зупинився, прислухаючись. Вони були на рівнині, й дорога, досі закручена, вела навпростець через луг, де височіли поодинокі дерева.

— Чую, за нами дорогою іде поні чи кінь, — сказав Сем.

Вони озирнулися, та через скрут дороги майже нічого не побачили.

— Може, це Ґандалф? — припустив Фродо, але відразу відчув, що це не так, і його охопило раптове бажання заховатися від вершника. — Може, це і дурниці, — винувато сказав він, — та краще би мене тут ніхто не бачив. Мені набридло, що все, що я роблю, на виду і на вустах у всіх. Якщо ж це Ґандалф, — додав він згодом, — то влаштуємо йому невеличку несподіванку й відплатимо за запізнення. Нумо, ховаймося!

Сем і Піпін хутко побігли ліворуч униз і залягли в неглибокій западині неподалік від дороги. Фродо на якусь мить завагався: з його бажанням заховатися змагалася цікавість чи якесь інше почуття. Стукіт копит наближався. Фродо ледве встиг упасти у високу траву біля дороги. Тоді підвів голову і сторожко визирнув із-за товстого кореня.

З-за повороту вискочив чорний кінь, не гобітський поні, а справжній великий кінь; і кремезний вершник сидів згорбившись у сідлі, загорнутий у великий чорний плащ із каптуром, так що видно було тільки його чоботи у високих стременах; обличчя його повністю ховалось у тіні.

Домчавши до дерева та порівнявшись із Фродо, кінь зупинився. Вершник сидів непорушно, схиливши голову, наче прислухаючись. Із-під каптура було чути сопіння, немовби хтось нюшив ледь відчутний запах; його голова поверталася з боку в бік.

Фродо раптом злякався, що його зараз знайдуть, і згадав про Перстень. Він боявся і дихнути, однак бажання дістати Перстень стало таким сильним, що він обережно запхав руку до кишені. Він знав, що йому досить лише надягнути Перстень на палець, і він буде у безпеці. Напучування Ґандалфа видалося безглуздям. Більбо надягав Персня. «І я все ще в Ширі», — подумав він, коли його долоня торкнулася ланцюжка. У цю мить вершник випростався і смикнув за вуздечку. Кінь спроквола ступив крок-другий, а потім перейшов на чвал.

Фродо підповз до узбіччя дороги і дивився услід вершникові, аж поки той не розтанув удалині. Йому здалося, що перед тим, як зникнути з очей, кінь повернув праворуч у гущавину.

— Так, дуже дивно і страшно, — сказав Фродо сам до себе, повертаючись до своїх супутників.