Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

На вершині пагорба вони натрапили на латку ялинового лісу. Зійшовши з дороги, пірнули у глибоку темряву лісу, що пахнула смолою, і заходилися збирати сухі гілки та шишки на вогнище. Невдовзі під великою ялиною весело затріщало полум'я, і вони якийсь час посиділи біля нього, аж поки не стали куняти. Тоді повлягалися поміж корінням великого дерева і, загорнувшись у плащі та ковдри, позасинали. Сторожі не поставили; навіть Фродо не почував жодної небезпеки, бо вони були все ще в самому серці Ширу. Коли вогонь погас, кілька звіряток підійшло на них поглянути. Лис, пробігаючи лісом у своїх справах, затримався на кілька хвилин і принюхався. «Гобіти, — подумав він. — Ну, і що воно далі буде? Я, звісно, чув, що на цих землях кояться дивні речі, та щоби гобіт спав просто під деревом! Та ще й не один, а троє! Щось за цим криється». Він був правий, але більше про це нічого так і не дізнався.

Настав ранок, вогкий і блідий. Фродо прокинувся першим: корінь мало не витиснув дірку в нього у спині, а шия задерев'яніла. «Але ж і приємна прогулянка! І чому я не поїхав фургоном? — подумав він, як завжди на початку кожної подорожі. — А всі мої прекрасні перини продано Сумоселам-Торбиним! Їм би на цьому корінні поспати». Він потягнувся.

— Вставайте, гобіти! — гукнув він. — Ранок чудовий.

— Нічого чудового не бачу, — сказав Піпін, глипаючи одним оком поверх ковдри. — Семе! Готуй сніданок, пів на десяту! А вода для купелі вже гаряча?

Сем підскочив спантеличений.

— Ні, пане, ще ні, пане, — пробурмотів він.

Фродо стягнув ковдру з Піпіна, а тоді пішов подивитися на дорогу. Ген на сході червоне сонце підіймалося з імли, яка густим покривалом лежала на землі. Осінні дерева, зачеплені золотом і багрянцем, ніби пливли в морі туману. Ліворуч від нього дорога круто спускалась униз і ховалася в улоговині.

Коли він повернувся, Сем і Піпін уже розпалили велике вогнище.

— Вода! — вигукнув Піпін. — Де вода?

— Я не ношу води в кишенях, — відповів Фродо.

— А ми думали, ти пішов по воду, — сказав Піпін, розкладаючи їжу та горнятка. — Може, зараз підеш?

— То ходімо разом, — сказав Фродо, — і захопи всі фляги. Біля підніжжя пагорба протікав струмок. Вони наповнили фляги та похідний казанок у невеличкому водоспаді з оголеного сірого каменю. Вода була крижана, й, умиваючись, вони пирхали і бризкалися.

Коли мандрівники поснідали і знову спакували речі, було вже по десятій, і день обіцяв бути ясним і спекотним. Вони пішли вниз схилом, через струмок, що пірнав під дорогу, вгору наступним схилом, знов угору і знов униз; невдовзі їхні плащі, ковдри, вода, їжа й інше спорядження стало здаватися важким тягарем.

Денний перехід обіцяв бути втомливим, однак через кілька миль дорога перестала дертися догори та котитись униз: утомливим серпантином вона піднялася на гору крутого берега і мала востаннє спуститися донизу. Попереду лежала низина з розкиданими на ній купками дерев, яка танула вдалині в коричневому лісовому серпанку. То був Лісовий Кут, а за ним — ріка Брендівинна. Дорога мотузкою звивалася вдалечінь.

— Дорога все йтиме й ітиме, — сказав Піпін, — а я так не можу. Саме час пообідати.

Він сів на узбіччі й поглянув на схід, на лісовий серпанок, за яким лежали Ріка і той куточок Ширу, де він прожив усе своє життя. Сем зупинився біля нього. Його круглі очі широко розкрилися — він дивився на ніколи не бачені землі, на новий обрій.

— Чи в тих лісах живуть ельфи? — запитав він.

— Нічого такого я не чув, — відповів Піпін.

Фродо мовчав. Він також дивився на схід, на дорогу, наче побачив її вперше. Раптом він заговорив, повільно та голосно, але немовби сам до себе:

Дорога ця вперед веде,