Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Першим, хто вилив свій смуток у кульгавих віршах, був Фродо. Не часто приходило до нього натхнення скласти пісню чи вірша; навіть у Рівендолі він слухав, але сам не співав, хоч у його пам'яті зберігалося чимало пісень, складених іншими. Але тепер, коли він сидів біля водограю в Лорієні і слухав голоси ельфів, його думки втілились у пісню, яка самому йому видалася гарною; проте коли він спробував переказати її Семові, залишилися якісь уривки, немов жменя зів'ялого листя.

Як вечір в Ширі засірів,

на Пригірку його стих крок;

у довгу путь ще на зорі

пустився він без балачок.

Із Краю Дикого ішов

на Захід він до узбереж:

безсмертний люд — і смертний знов —

дракона лігво — ліс без меж…

Гном, гобіт, ельф чи чоловік,

птах у гіллі чи звір в норі —

до кожного він слово рік,

таємні мови знав старі.

Убивчий меч, міцна рука,

та плечі мов тягар приліг;

хоч голос, як сурма дзвінка, —

дорожня втома валить з ніг.

Правитель мудрий, мав він трон,

палав у гніві, сіяв сміх;

де зараз блиск його корон? —