Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— На превеликий жаль, — мовив Араґорн. — Ґандалфа Сірого поглинула пітьма. Йому не вдалося вирватися з Морії.

При цих словах усі ельфи скрикнули від горя та здивування.

— Це лиха звістка, — спохмурнів Келеборн. — Найгірша з усіх, які ми чули впродовж довгих гірких років. — Він повернувся до Галдіра і спитав ельфійською мовою: — Чому не повідомили мене про це раніше?

— Ми не говорили з Галдіром про наші справи чи про нашу мету, — пояснив Леґолас. — Спочатку — через утому та близьку небезпеку, а потім на якийсь час, поки ми радо йшли чудовими стежками Лорієну, горе забулося.

— Однак горе наше велике і втрата непоправна, — сказав Фродо. — Ґандалф був нашим провідником, із ним ми пройшли крізь Морію; коли на спасіння не залишалося надії, він порятував нас, а сам загинув.

— Розкажіть нам усе, що сталося! — звелів Келеборн.

Тоді Араґорн розповів про події на перевалі Карадрасу й у наступні дні; розповів про Баліна та його книгу, про сутичку в Палаті Мазарбулу, і про вогонь, і про вузький міст і напад Жаху.

— Здавалося воно лихом Стародавнього Світу, досі не баченим, — сказав Араґорн, — водночас тінню та полум'ям, силою та жахом!

— То був Балрог Морґота, — сказав Леґолас, — із усіх ельфійських лих найжахливіше, за винятком того, хто сидить у Темній Вежі.

— Справді, на мості я бачив те, що переслідує нас у найстрашніших снах, я бачив Дарінове Прокляття, — тихо промовив Ґімлі, і в очах його був жах.

— Який жаль! — вигукнув Келеборн. — Ми давно підозрювали, що під Карадрасом спить страшне лихо. Та якби я довідався, що гноми знову розворушили те зло в Морії, то заборонив би тобі перетинати північну межу, тобі і твоїм товаришам. І, якщо так можна сказати, виглядає на те, що Ґандалф скотився від мудрості до нерозсудливості, без потреби подавшись у тенета Морії.

— Необережним назвала би я таке твердження, — мовила Ґаладріель поважно. — Без потреби Ґандалф ніколи нічого в житті не робив. А ті, кого він вів, не знали його задумів і не можуть їх уповні пояснити. Але що би не сталося з провідником, ті, кого він вів, не винні. Не жалкуй, що гостинно прийняв гнома. Якби наш народ був змушений піти з Лотлорієну, далеко та надовго, хто з ґаладримів, навіть сам Келеборн Мудрий, проходячи поруч, не захотів би поглянути на свій рідний дім, хоч би там загніздились і дракони?

Темними були води Келед-зараму, холодними — витоки Кібіл-пали, і прекрасними — багатоколонні палати Казад-дума у Прадавні Часи, до того, як загинули могутні королі підземелля. — Вона глянула па Ґімлі, похмурого та сердитого, і посміхнулась.

А гном, почувши всі назви старовинною мовою гномів, закинув голову і зустрівся з нею поглядом; і йому здалося, що він несподівано зазирнув у серце ворога, та побачив там любов і розуміння. Він здивувався, а потім усміхнувся у відповідь, незграбно підвівся і низько вклонився за гномівським звичаєм:

— Однак жива земля Лорієну ще прекрасніша, а Володарка Ґаладріель затьмарює красою всі скарби, що сховані під землею!

Запала тиша. Нарешті знову заговорив Келеборн:

— Я не знав, що ваше становище було таке важке. Даруй мені різкі слова, Ґімлі: їх породило моє стривожене серце. Я зроблю для вас усе можливе, щоби допомогти, кожному відповідно до його бажань і потреби, та особливо — тому, з малого народу, хто несе найважчий тягар.

— Ваше завдання нам відоме, — мовила Ґаладріель, дивлячись на Фродо. — Та відвертіше про це говорити не будемо. Однак не даремно, мабуть, прийшли ви до цього краю по допомогу, як це, вочевидь, і задумав Ґандалф. Бо Володаря ґаладримів вважають наймудрішим ельфом Середзем'я, і так потішити, як він, не в змозі жоден король. Він жив на Заході за днів юності світу, а я прожила з ним незчисленні літа; бо ще до падіння Нарґотронду та Ґондоліну перейшла я гори, й відтоді віками ми боролися разом, на жаль, не завжди успішно. Першу Білу Раду скликала колись я. Якби мої задуми не зазнали невдачі, її очолив би Ґандалф Сірий, і все би могло скластись інакше. Та навіть зараз іще є надія. Я не даватиму вам порад, кажучи: «Робіть те чи інше». Бо сила моя не у вчинках чи задумах, не у виборі того чи іншого шляху, а тільки у знанні того, що було і що є, а почасти того, що буде. Та ось що я вам скажу: ви йдете по лезу ножа. Один хибний крок — і все загине. Однак надія живе, поки весь Загін зберігає вірність.

І на цьому слові вона замовкла, запитливо вивчаючи поглядом кожного з гостей. Ніхто, крім Леґоласа й Араґорна, не зумів довго витримати її погляду. Сем відразу зашарівся й опустив голову.

Нарешті Ґаладріель відвела очі й посміхнулася.