Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Нехай нічого вас не турбує, — сказала вона. — Цієї ночі ви спатимете спокійно.

Усі зітхнули і несподівано відчули себе втомленими, наче їх довго та пристрасно допитували, хоча не було промовлено жодного слова.

— Тепер ідіть! — сказав Келеборн. — Ви знесилені журбою і тяжкою працею. Навіть якби ваше завдання не стосувалося нас так безпосередньо, вас би прихистили в цьому місті, аж поки ви би не зцілились і не набралися сил. А зараз відпочивайте, і про ваш подальший шлях поговоримо пізніше.

Тієї ночі, на велику втіху гобітів, Загін спав на землі. Ельфи нап'яли намет посеред дерев біля водограю і постелили м'які постелі, а потім, побажавши мелодійними голосами на добраніч, пішли. Мандрівники ще трохи поговорили про вчорашню ночівлю на деревах, про сьогоднішній похід і про Володарів; їм бракувало сміливості згадувати, що було перед тим.

— Чому ти так зашарівся, Семе? — запитав Піпін. — І відразу знітився. Так, ніби в тебе нечисте сумління. Сподіваюся, нічого гіршого за крадіжку моєї ковдри ти не замислив?

— І не думав про таке, — відповів Сем, не маючи настрою жартувати. — Якщо хочете знати, я відчув, ніби мене роздягають, і мені це не сподобалося. Вона мовби зазирала мені в душу і питала, що я робитиму, якщо вона допоможе мені повернутися додому, до Ширу, до гарненької маленької нірки з… з власним садочком?

— Оце диво, — сказав Мері. — Майже те саме відчув і я; тільки… ну, більше нічого не скажу, — затнувся він.

Здавалося, з усіма сталося те саме: кожному запропонували вибір між сповненою страхом пітьмою, що лежала попереду, та чимось дуже бажаним: воно чітко поставало перед очима, і щоби його здобути, досить було тільки звернути з дороги і залишити завдання та війну зі Сауроном для інших.

— А мені здалося, — зазначив Ґімлі, — що мій вибір залишиться в таємниці, відомій лише мені.

— Мені ж це видалося надзвичайно дивним, — додав Боромир. — Можливо, це було просто випробування, і вона читала наші думки з якоюсь доброю метою; але я майже впевнений, що вона спокушала нас, пропонуючи те, чого насправді дати не могла. Нема що й казати — я відмовився слухати. Люди з Мінас-Тіріта вірні своєму слову! — Що саме запропонувала йому Володарка, цього Боромир не сказав.

А Фродо відмовчувався, хоч як випитував його Боромир.

— Вона довго в тебе вдивлялася, Персненосцю, — сказав він.

— Так, — погодився Фродо, — та що спало мені на гадку, зі мною і залишиться.

— Ну, будь обачний! — продовжував Боромир. — Хтозна, які в цієї ельфійської пані наміри.

— Не смій мовити погане про Володарку Ґаладріель! — жорстко обірвав його Араґорн. — Ти не знаєш, що говориш. Ані в ній, ані в цій землі немає зла, хіба що хтось принесе його зі собою. Тоді нехай стережеться! Але цієї ночі я спатиму без страху, вперше, відколи покинув Рівенділ. А зараз я прагну лише виспатись і забути на якийсь час моє горе! Я втомився і тілом, і душею.

Він упав на ліжко і миттю заснув довгим сном. Невдовзі й решта позасинала, і жоден звук чи сновидіння не порушили їхнього спокою. Коли вони прокинулися, світло дня вже заливало галявину перед наметом, і в сонячному промінні виблискував водограй.

У Лотлорієні вони пробули кілька днів, чи принаймні так їм здавалось. Увесь час там світило ясне сонце, лише інколи падав дрібний дощик, і після нього все було свіже та чисте. Повітря було прохолодне і м'яке, мов ранньою весною, проте їх оточував глибокий і задумливий спокій зими. Здавалося, нічим іншим вони не займалися, тільки їли, пили, відпочивали та гуляли в садах; і цього було досить.

Володарів Лорієну вони більше не бачили, а з ельфами спілкувалися мало — ті рідко знали чи хотіли користуватися вестроном. Галдір попрощався з ними і повернувся до північної межі, де тепер, через звістки, що їх приніс Загін з Морії, поставили міцну варту. Леґолас постійно пропадав у ґаладримів і після першої ночі навіть не ночував із товаришами, хоча завжди повертався пообідати і побалакати. Часто він брав зі собою Ґімлі на прогулянки лісом, і всі дивувалися з такої переміни.

Тепер, сидячи в колі чи прогулюючись, вони згадували Ґандалфа, й усе, що знали про нього чи колись бачили, ясно поставало перед очима. Коли тілесні рани загоїлися й утома минула, гіркота втрати загострилася. Часто чули вони поблизу чарівний спів і знали, що то ельфи оплакують загибель чарівника, бо ім'я його можна було почути серед незрозумілих, але сумних і милозвучних слів.

«Мітрандіре, Мітрандіре! — співали ельфи. — О Сірий Пілігриме!» Так вони любили його називати. А якщо із Загоном був Леґолас, то цих пісень не перекладав, виправдовуючись тим, що не має хисту і що горе для нього ще надто свіже — привід для сліз, а не для пісень.