Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Ось твій меч, — сказав він. — Але він зламався, ти ж пам'ятаєш. Я відклав його, та потім забув попросити ковалів, аби його полагодили. Зараз немає часу. То я подумав, може, ти б узяв оцей, як ти гадаєш?

Він дістав зі скриньки невеличкий меч у старих потертих шкіряних піхвах. Тоді вийняв його, і добре відполіроване лезо раптом зблиснуло, холодно та яскраво.

— Це Жало, — сказав він і без великих зусиль глибоко встромив його в дерев'яну колоду. — Візьми, якщо хочеш. Сподіваюся, мені воно вже не знадобиться.

Фродо прийняв його з вдячністю.

— А ще оце! — сказав Більбо, виймаючи пакунок, який, судячи з його розмірів, мав бути дуже важкий.

Більбо розгорнув кілька шарів старого ганчір'я і підняв маленьку кольчугу. Вона була щільно сплетена з безлічі кілець, гнучка, мов полотно, холодна, мов крига, та міцніша за крицю. Прикрашена білими самоцвітами, вона сяяла місячним сріблом. До неї був допасований пояс із перлами та кришталем.

— Гарна річ, правда? — запитав Більбо, підносячи її до світла. — І корисна. Це моя гномівська кольчуга, яку подарував Торін. Я забрав її з Великого Ритова, перед тим як піти з Гобітона, і спакував зі своїм багажем. Усі згадки про Подорож забрав зі собою, крім Персня. Та я не думав використовувати її, і зараз вона мені не потрібна, хіба щоби дивитися на неї час від часу. Коли її одягнеш, ваги майже не відчуєш.

— У ній я буду… ну, навряд чи вона мені пасуватиме, — завагався Фродо.

— Я думав так само свого часу, — сказав Більбо. — Та не переймайся виглядом. Можеш носити її під верхнім одягом. Ну, нехай це буде наша таємниця — нікому ні слова! Та я буду щасливішим, коли знатиму, що ти її носиш. Мені здається, вона відверне навіть кинджали Чорних Вершників, — додав він пошепки.

— Гаразд, візьму, — сказав Фродо.

Більбо надягнув на нього кольчугу і причепив Жало до блискучого пояса; а зверху Фродо натягнув свої старі потерті штани, сорочку та куртку.

— На вигляд звичайний гобіт, — сказав Більбо. — Але тепер ти всередині багатший, аніж це видно зовні. Нехай щастить тобі! — Він відвернувся і виглянув із вікна, намагаючись мугикати якусь пісеньку.

— Не знаю, як і подякувати, Більбо, за це і за всю твою доброту, — сказав Фродо.

— І не треба! — відповів старий гобіт, обертаючись і плескаючи його по спині. — Ого! — вигукнув він. — Тебе не так легко поплескати! Але пам'ятай: гобіти повинні триматись один одного, особливо Торбини. Замість подяки я хочу, щоби ти був дуже обережний і приніс усі новини, старі пісні та перекази, які знайдеш. А я спробую закінчити книжку до твого повернення. Хотілося би написати і другу, якщо доживу. — Він замовк і знову відвернувся до вікна, тихенько наспівуючи.

Сиджу собі коло вогню

і думаю про все:

що квіти в лузі до своїх

не вернуться осель;

що відлітає жовтий лист

і павутинка з ним,