Розділ 9 Втручається Уна

— Нині я востаннє тут ночую, — пояснила вона, — а надворі дощ, і я не хочу спати сама, коли цвинтар поряд. У ясні ночі мені не страшно, а нині злива ллє на могили, а вітер виє так, наче то духи мерців плачуть, що їх не пускають у дім.

— Я люблю дощові ночі, — мовила Уна, коли вони вдвох улаштувалися на тапчані. — Нен і Ді теж їх люблять.

— Та я й начхала б, якби не боялася цвинтаря, — відповіла Мері. — Сама я тут нині всі очі виплакала б — жаль мені кидати вас усіх.

— Я певна, що пані Еліот часто відпускатиме тебе до нас у Долину Райдуг, — мовила Уна. — А ти будь чемною й хорошою, добре, Мері?

— Спробую, — зітхнула Мері. — Але тяжко мені бути хорошою, усередині, як і зовні — тяжче, аніж тобі. Твої родичі не були такими пройдисвітами, як мої.

— Таж вони мали й добрі риси, не тільки лихі, — заперечила Уна. — Ти мусиш наслідувати їх, а на лихі не зважати.

— Не вірю я, що вони мали добрі риси, — буркнула Мері. — Я не чула про жодну. Дідові моєму грошей не бракувало, та, кажуть, він був шахрай. Ні, я мушу, певно, випнутися зі шкури й усе зробити сама.

— Бог допоможе тобі, Мері, якщо ти попросиш Його.

— Ото вже не певна.

— О, Мері, ти ж знаєш — ми просили Бога знайти тобі дім, і Він знайшов.

— Не розумію, до чого тут Бог, — мовила Мері. — Це ж ти попросила пані Еліот узяти мене до себе.

— Але Бог уклав їй це бажання в серце, — відказала Уна. — Без цього всі мої прохання були б марні.

— Може, і так, — замислилася Мері. — Бач, Уно, я не заперечую проти Бога. Я згодна дати Йому шанс. Але, чесно, думається мені, що Він такий, як твій татко — усе наче спить і не зважає ні на кого, та коли, бува, прокинеться, стає хороший, мудрий і страх який добрий.

— О ні, Мері, ні! — нажахано скрикнула Уна. — Бог зовсім не такий, як тато… тобто Він у тисячу разів добріший і кращий.

— Якщо Він так само добрий, як твій татко, мені згодиться, — виснувала Мері. — Твій татко як зі мною розмовляв, я відчувала, що більше ніколи не буду поганою.

— Я хотіла би, щоб ти поговорила про Бога з татом, — зітхнула Уна. — Він усе краще пояснить, ніж я.

— То я поговорю, коли він ізнову прокинеться, — пообіцяла Мері. — Він пояснив мені, як говорив у бібліотеці, що то не через мене вмерла пані Вайлі. На серці стало відтоді легко, та молитися все одно лячно. Мабуть, найбезпечніше — це проказувати той віршик. Слухай, Уно, я думаю, молитися ліпше дияволу, аніж Богу. Бог добрий — принаймні ти так кажеш, — Він тобі не зашкодить, а диявола треба власкавити. Сказати йому: «Дияволе, прошу тебе, не спокушай мене гріхом. Облиш мене». Як ти гадаєш?

— Ні-ні, Мері, що ти! Не можна молитися дияволу! Та й марно це, бо він лихий. Його це тільки гірше розлютить і він чинитиме ще більше зла.

— Ну, щодо цієї справи з Богом, — уперто відказала Мері, — коли ми з тобою не можемо дати їй ради, то й говорити не слід, поки не з’ясуємо, як воно все насправді. А доти я вже сама мізкуватиму.

— Якби мама була жива, вона б усе нам пояснила, — зітхнула Уна.