Розділ 34 Уна йде в дім на пагорбі

Уна йде в дім на пагорбі

Уна піднялася сходами нагору. Карл і Фейт попід першими місячними променями йшли в Долину Райдуг, звідки вже долинали чарівні звуки дримби Джеррі — отже, там були й усі Блайти, і радість від нової зустрічі не знала меж. Уні не хотілося йти з ними. Натомість вона пішла до своєї кімнати, де сіла на ліжку й поплакала. Вона не хотіла, щоб хтось зайняв місце її найдорожчої матері, чи щоб у них з’явилася мачуха, яка зненавидить її й намовить тата проти неї. Але тато так побивається, він страхітливо нещасний… і, якщо вона хоче зробити його щасливішим, то мусить зважитися на єдиний можливий крок. Виходячи з бібліотеки, вона вже знала, що мусить зробити це — але то було дуже важко.

Виплакавшись, Уна втерла сльози й рушила до гостьової спальні. Там було темно й повітря стояло затхле, бо ж тітка Марта не відчиняла ані віконниць, ні вікон. Вона не любила провітрювати кімнати, та позаяк двері в пасторськім домі ніколи не зачинялися, біди в тім не було — хіба вряди-годи, коли приїжджого пастора влаштовували на ніч у задусі гостьової спальні.

Там стояла шафа, а в ній висіла сіра шовкова сукня. Вмостившись у шафі, Уна причинила дверцята й сховала обличчя в шовкових зборках. То була весільна сукня її матері. Понині ще линув від неї тонкий, солодкий аромат незмінної любові. Так пригортаючись до сукні, Уна завжди почувалася дуже близькою до мами — немовби, сидячи коло неї, клала голову їй на коліна. Сюди вона приходила зрідка, коли життя видавалося надто тяжким.

— Мамо, — прошепотіла вона в сіру сукню, — я завжди пам’ятатиму вас, мамо, і завжди любитиму найсильніше в житті. Але я мушу зробити це, мамо, бо тато такий нещасливий. А я знаю, ви не хотіли би, щоб він потерпав. Я буду чемна з нею, мамо, і спробую полюбити її, навіть якщо вона виявиться такою, як розповідала Мері Ванс.

Уна вийшла зі свого потаємного храму, відчуваючи приплив нових душевних сил. Уночі вона спала спокійно, хоч сльози досі поблискували на її милім серйознім личку.

Наступного пообіддя Уна вбрала найкращу свою суконьку й капелюшок. Вони були вже доволі поношені. Того літа всім гленським дівчатам справили новий одяг — усім, окрім Фейт і Уни. Мері Ванс приндилася в новім білім вишитім платтячку з багряним шовковим паском і бантами на плечах. Та нині Уна не зважала на свій убогий вигляд, прагнучи лише бути охайною. Вона ретельно вмилася й гладенько зачесала чорні лискучі коси, міцно зашнурувала черевички, натягши попередньо поцеровану пару найкращих своїх панчіх. Вона хотіла ще почистити взуття, проте не знайшла щітки. Аж ось Уна вислизнула з дому, проминула Долину Райдуг та шелесткий гай, і вийшла на дорогу, що вела прямісінько до пагорба, на якому стояв дім сестер Вест. Шлях виявився неблизький; Уна втомилася й добряче спеклася на сонці.

У саду Весті в вона побачила Розмарі й пробралася до неї повз клумби жоржин. На колінах у Розмарі лежала книжка, проте вона дивилася далеко, ген поза гавань, і снувала печальні думки. Останнім часом її не тішило тихе життя в ріднім домі на пагорбі. Еллен не ображалася — Еллен була молодчиною. Утім, несказані речі теж відчуваються, тож іноді мовчанка, що западала між сестрами, виявлялася надто красномовною. Усі милі серцю дрібниці, з яких донині складалися дні й місяці, тепер видавалися марними. Подеколи втручався в їхнє життя й Норман Дуглас, діймаючи Еллен погрозами й улесливими проханнями. Розмарі була певна, що все закінчиться, коли Норман присилує Еллен до шлюбу, і відчувала, що ледь не зрадіє, коли це нарешті станеться. Тоді вона заживе самітною відлюдницею, але щоденне існування більше не буде вибухонебезпечним.

Легкий несміливий дотик до її пліч пробудив Розмарі від скрушних думок. Вона озирнулася й уздріла Уну Мередіт.

— Уно, мила, ти прийшла сюди в таку спеку?

— Так, — відказала Уна. — Я прийшла… я прийшла…

Ох, як тяжко було дівчинці висловити своє прохання!

Голос її зірвався, в очах забриніли сльози.

— Уно, маленька, що сталося? Не бійся сказати мені.

Розмарі обійняла й пригорнула худеньку фігурку. Очі її були такі гарні, а дотики такі лагідні, що Уна підбадьорилася.

— Я прийшла… попросити вас… вийти заміж за тата, — пролопотіла вона.

На мить Розмарі оніміла від подиву й ошелешено втупилася в малу гостю.

— О, панно Вест, благаю вас, не сердьтеся! — мовила Уна. — Бачте, усі кажуть, що ви відмовили татові через нас. А йому дуже зле, і я прийшла сказати вам, що ми не навмисне кепські. І якщо ви погодитеся вийти заміж за тата, ми будемо дуже чемні й слухняні. Ви не матимете з нами клопоту. Благаю вас, панно Вест!

Розмарі хапливо обмірковувала почуте. Отже, сільські плітки привели Уну до хибного висновку. Вона мусить дати дитині щиру й правдиву відповідь.