Фейт і Уна прибирають у домі
— Бе-е, — скривилася Фейт, сідаючи в ліжку й здригаючись усім тілом. — Заноситься на дощ. Не люблю дощових неділь. Неділі й без того нудні, навіть коли надворі сонце.
— Ми не повинні вважати неділі нудними, — сонно проказала Уна, намагаючись дати раду із тривожною підозрою, що вони проспали.
— Але ж вони нудні, — щиро наполягала Фейт. — Мері Ванс каже, буцім по неділях їй завжди так нудно, що вона ладна полізти в зашморг.
— Ми повинні любити неділі більше, ніж Мері Ванс, — докірливо мовила Уна. — Ми діти пастора.
— Шкода, що ми не діти коваля, — сердито буркнула Фейт, шукаючи панчохи. — Тоді ніхто не думав би, що ми повинні бути кращими за інших. Глянь, які в мене діри на п’ятах. Мері поцерувала всі панчохи перед від’їздом, але тепер вони знову діряві. Уно, вставай. Я сама не зготую сніданку. Ох, ну чому тата й Джеррі немає? Дивно, коли тато вдома, ми його майже не бачимо… я й не знала, що нам його бракуватиме. Але без нього все шкереберть. А я ще мушу дізнатися, як почувається тітка Марта.
— Їй полегшало? — спитала Уна, коли Фейт повернулася.
— Ні. Лежить і скиглить від болю. Мабуть, нам слід викликати лікаря Блайта. Але тітка Марта не хоче — каже, за все життя ніколи лікаря не викликала й тепер не починатиме. Вони, мовляв, живуть із того, що труять хворих. Гадаєш, це правда?
— Авжеж ні, — обурилася Уна. — Я певна, що лікар Блайт не здатен отруїти пацієнта.
— Ну, то мусимо після сніданку ще раз розтерти їй спину. Та ліпше не вимочувати фланель у такій гарячій воді, як учора.
Фейт захихотіла, згадавши, як то було. Напередодні вони ледь не здерли всю шкіру зі спини сердешної тітки Марти. Уна зітхнула. Певно, Мері знала би, як підігріти воду, щоб вимочити фланель для хворої спини. Мері знала все. Вони не знали нічого. Та як їм було навчитися, коли не із власного досвіду, за який безталанна тітка Марта заплатила своїм стражданням?
Тиждень тому пан Мередіт подався в коротку відпустку до Нової Шотландії й узяв із собою Джеррі. У середу ж тітку Марту здолав раптовий напад таємничої й завжди недоречної хвороби, яку вона називала дивним словом «ломець». Тітка Марта не могла підвестися з ліжка й кожен рух завдавав їй лютого болю. А проте вона рішучо відмовлялася кликати лікаря. Фейт і Уна варили їсти й чекали на її одужання. Про їхні страви ліпше й не казати — утім, вони були ненабагато гірші за звичні обіди тітки Марти. Багато гленських господинь радо прийшли би й допомогли, але тітка Марта заборонила розповідати будь-кому про її стан.
— Порайтеся, доки я оклигаю, — простогнала вона. — Добре, що Джона нема. Там-о є ще шмат холодної баранини й хліб, і спробуйте каші собі наваріть.
Дівчата вже пробували, та поки що безуспішно. Найперша їхня каша вдалася надто рідка. Наступна — така густа, що її можна було краяти ножем. До того ж, обидва рази вона підгоріла.
— Ненавиджу кашу, — люто сказала Фейт. — Коли я матиму власний дім, там ніколи не буде ніякої каші.
— Що ж тоді їстимуть твої діти? — запитала Уна. — Діти повинні їсти кашу, інакше вони не виростуть сильні й здорові. Усі так кажуть.
— Доведеться їм рости без каші — чи хай так і лишаються опецьками, — несхитно відрубала Фейт. — Уно, ставай і вимішуй її, а я приберу стіл. Якщо я лишу це вариво хоч на хвилину, воно знов пригорить. Уже пів на десяту. Ми спізнимося до недільної школи.
— До церкви ще ніхто не їхав, — мовила Уна. — Хто захоче десь іти в таку погоду? Гляди, яка злива. А коли проповіді не буде, дітей до недільної школи теж ніхто не вестиме.
— Іди поклич Карла, — звеліла Фейт.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Діти з Долини Райдуг» автора Люсі-Мод Монтгомері на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 10 Фейт і Уна прибирають у домі“ на сторінці 1. Приємного читання.